За мотивами виступу на тематичній панелі конференції з відбудови України в Лугано

Діалог уряду України та міжнародної спільноти, каже український мислитель Валерій Пекар, традиційно нагадує розмову автовідповідача з автопілотом. Одні раз у раз повторюють те саме, інші продовжують робити те, що й робили до того.

Так би це було й зараз, якби не громадянське суспільство. Останнє додає в рівняння ще один вимір і створює з попередніми двома точками трикутник – стабільну фігуру, у площину якої можна вписати не одне рішення.

Якщо проаналізувати 8 років, що минули з часів Революції гідності, можна згадати аж дві великі успішні реформи, втілені зусиллями уряду без значної, а то й вирішальної участі громадянського суспільства. Це децентралізація і цифровізація – по одній на кожну політичну владу з 2014-го. 

За будь-якими мірками це небагато. Все решта повністю або значною мірою розробляли, лобіювали й імплементували громадські експерти, організації та ініціативи.

Якщо говорити про сучасні плани розвитку та відбудови, то на конференцію в Лугано кожен привіз своє.

Європейський Союз має свої 7 пунктів, які прив'язані до надання Україні статусу кандидата.

Громадськість привезла Маніфест ("Луганську декларацію") і візійний документ "Україна після перемоги".

Український уряд має свої плани, підготовку яких інклюзивною також назвати складно.

Правду кажучи, це божевілля. Носії ресурсів, експертизи та повноважень не можуть мати три різні плани, навіть якщо ті частково збігаються

Таке не поїде, як не поїхав віз із відомої байки, в який були запряжені дуже різні стейкхолдери, що не спромоглися узгодити спільний план заздалегідь.

Утім, усе це можливо узгодити, якщо усі гравці матимуть постійний діалог, бажано – на рівних.

Хорошим прикладом є прийняття судової реформи влітку 2021. Тоді Верховна Рада проголосувала президентські законопроєкти, які значною мірою втілили візію, запропоновану громадськістю та міжнародними партнерами.

Але навіть найкраща реформа на папері ще не гарантує успіху в реальному житті. Тому діалог повинен тривати й на етапі імплементації.

На жаль, так не сталося у випадку реформи Вищої ради правосуддя. В цьому випадку міжнародні експерти-члени Етичної ради принципово відмовилися спілкуватися з громадянським суспільством, а натомість, так виглядає, вирішили солідаризуватися з представниками недоброчесної суддівської корпорації. 

На виході ми отримали закритий процес, рекомендації дуже дивних персонажів і перспективу катастрофи реформи. Цей приклад вкотре доводить: заберіть із рівняння громадянське суспільство – і реформа приречена на загибель.

У нашому сьогоднішньому випадку ціна такої помилки може бути надвисокою.

Суддівські органи, сформовані в результаті цієї реформи, мають найближчим часом вибрати близько 3000 суддів, тобто приблизно половину всього суддівського корпусу. Ці люди визначать, як виглядатиме український суд, а з ним і вся країна, на десятиліття вперед, адже звільнити таких суддів буде практично неможливо.

Ось наскільки високі зараз ставки.

Зараз як ніколи висока імовірність повторення "успіху" судової реформи 2016 року. Тоді все також нібито було зроблено правильно, "за європейськими стандартами". Але на виході ми отримали тотальну гегемонію судової мафії з усіма відповідними наслідками.

І найгірше, що може статися – це схвалення такого результату Європейським Союзом та іншими міжнародними партнерами й "зарахування" реформи у виконання одного з 7 пунктів, необхідних для подальшої європейської інтеграції України. 

Якщо, не дай бог, ЄС поставить жирну зелену галочку навпроти "реформи", яка цементує вплив олігархів і недоброчесних суддів, ні перезапустити реформу, ні відвернути її згубні наслідки ми не зможемо ще декілька десятиліть.

Тому в жодному разі не можна допустити формального підходу до оцінки реформи, як це вже траплялося.

Необхідно дивитися насамперед на результат, і в оцінці його насамперед спиратися на думку громадянського суспільства. Зрештою, об'єктивно оцінювати результати реформ – одне з основних завдань громадян.

І останнє. Ми маємо збільшити громадянське суспільство.

Завдання зараз перед нами безпрецедентні – успішно трансформуватися буквально в усіх сферах. Декілька десятків громадських організацій – яких завгодно потужних – з цим не впораються. 

Нам потрібно значно більше незалежних гравців. Навіть якщо завтра хтось натисне магічну кнопку і будуть прийняті всі необхідні законопроєкти в найкращих редакціях, хтось має це все промоніторити, ввійти до складу комісій і громрад, оцінити, виправити, і, якщо не вдасться в кінцевому результаті – перезапустити.

Для цього потрібні світлі голови та вмілі руки. Сотні і тисячі. Десятки нових сталих незалежних організацій.

Хороші новини – зараз найкращі умови для того, щоб вони виникли. Увласненість серед людей держави зросла експоненційно. З'явилася безліч нових мереж. Такої довіри, яка виникає між людьми, які спільно воюють, борються і виживають, не може виникнути більше ніде. 

Усім цим людям, які вже вкладають у державу й готові вкладати ще, залишилося дати небагато – набір знань і навичок з інституційного розвитку, адвокації і комунікацій. І допомогти з ресурсами. Зробити перехід в громадську сферу наскільки можливо нетравматичним і комфортним. Іншими словами – максимально знизити поріг входу в громадську діяльність.

Це інвестиції, рентабельність яких переоцінити неможливо.

Якщо донори, міжнародні організації і бізнес хочуть допомогти Україні трансформуватися, вони мають насамперед вкладатися в інкубатори і акселератори для українських громадських організацій. Розгортання цієї інфраструктури в масштабах всієї країни зробить трансформацію України неминучою.

Михайло Жернаков, голова правління Фундації DEJURE

Джерело: Українська Правда

Важкі часи потребують сміливих рішень. Одним із таких рішень у часи повномасштабної війни стало проведення 11-го Форуму розвитку громадянського суспільства, який цьогоріч пройшов в Україні та Грузії і зібрав 650 учасників(-ць) офлайн та 3 000 онлайн учасників(-ць) на платформі Форуму, і ця цифра зростає.

«Основний елемент» - такою була тема Форуму-2022. На неї нас надихнула Україна, яка нині є основним елементом для всього вільного світу, а українське громадянське суспільство – прикладом мужності, незламності та життєстійкості. Так, у Міжнародний день волонтера, попри ракетні обстріли та тривогу, у захищеному приміщенні зібралися разом: представники та представниці громадських організацій, благодійних фондів, влади, органів місцевого самоврядування, міжнародних організацій, медіа аби відсвяткувати внесок кожного українця та українки у нашу перемогу. Як відзначили самі учасники та учасниці Форму, найбільша їх мотивація участі в події – теплі зустрічі та живе спілкування одне з одним.

Якщо говорити мовою цифр, то цьогоріч XI Форум розвитку громадянського суспільства це:

• 2 дні
• 24 області країни представлені та 1 міжнародний майданчик в Грузії
• 650 учасників та учасниць на локації
• 3000 онлайн учасників_ць на платформі Форуму https://forum.ednannia.ua/ і ця цифра зростає
• 32 години прямих трансляцій
• 70 спікерів
• 4 синхронних локацій
• 7 панельних та інтерактивних дискусій
• 8 навчальних воркшопів та майстер-класів
• 16 волонтерських історій
• 12 донорських презентацій
• 19 солодких побачень в Цукерні
• 11 партнерських виставок та презентацій від соціального бізнесу

Офіційне відкриття Форуму традиційно розпочалося з урочистих промов. З вітальним словом виступили: заступник керівника Офісу Президента Олексій Дніпров, який передав офіційне послання від президента України Володимира Зеленського, Мелінда Сіммонс, Надзвичайний і Повноважний Посол Великої Британії в Україні, Наїда Зесевич-Бін, виконуюча обов'язки Директора Офісу сприяння розвитку демократії та врядування, Агентства США з міжнародного розвитку в Україні, виконуючого обов’язки Постійного представника ПРООН в Україні Яко Сільє, Олена Павленко, президентка аналітичного центру DiXi Group. А також прямим включенням із Вашингтону з урочистою промовою виступила Олександра Матвійчук, голова Центру Громадянських свобод, який цьогоріч став лауреатом Нобелівської премії миру.

Запис трансляції з головного залу #Надихайся доступний за посиланням: https://forum.ednannia.ua/online-main.html

- «Громадянське суспільство було на передовій цієї війни стоячи пліч-о-пліч з громадянами, урядом та ЗСУ. Ми захоплюємося сміливістю та силою духу українців. І зараз українське громадянське суспільство продовжує перебувати на передовій протидії цій війні, використовуючи свій глибокий досвід та знання. Поширення волонтерських мереж є чудовим доказом гідності українського громадянського суспільства на місцях, а також підтвердженням твердості, рішучості та відданості ваших людей.

Волонтери та громадське суспільство є важливими партнерами уряду у задоволенні потреб громадян. Я пишаюся тим, що Велика Британія змогла підтримати ваші зусилля на гуманітарному напрямку. Я надзвичайно горда через те, що фонд партнерств підтримав Україну, в якому головує Велика Британія та разом із п’ятьма іншими союзниками підтримує мережі волонтерів та громадянське суспільство.

Справді, Україна зараз б’ється не тільки за фізичну свободу, а й за право бути демократичною державою, де всі громадяни мають захищені права людини та право обирати майбутнє. Громадянське суспільство зробило голос, громадян чути, це допомогло Україні стати демократичнішою, але ще треба зробити багато.

Наступного літа Велика Британія прийматиме міжнародну конференцію відновлення України. Це дуже важлива можливість розробити спільний план дій, візію та цінності для відбудови вашої країни. Громадянське суспільство повинне зіграти основну роль у розробці відновлення, яке має бути добре виваженим, ефективним та справедливим. Зусилля громадянського суспільства щодо забезпечення підзвітності, як частини відновлення та відбудови України, що чітко помітне. Велика Британія з гордістю підтримує коаліцію громадянського суспільства. Велика Британія і надалі підтримуватиме, як уряд України, так і громадянське суспільство, їх партнерські співпраці та для створення майбутнього, за яке ви всі зараз боретеся, майбутнього, яке є вільним, підзвітним, інклюзивним, з рівними правами для всіх. Зараз саме той момент, коли усім разом треба подумати, який має вигляд майбутнє України, бути амбітними та креативними в цьому процесі відбудови України, щоб вона стала кращою.

Я хочу подякувати "ІСАР Єднання" за те, що приймаєте нас. Нехай дискусії упродовж наступних декількох років будуть цікавими, а спілкування мережі буде успішним. Я з нетерпінням чекатиму від цього заходу на появу нових партнерств, рішень та ініціатив для майбутнього, яке ви створюєте», - зазначила Мелінда Сіммонс, Надзвичайний і Повноважний Посол Великої Британії в Україні.

- «Форум – важливий в календарі захід. Щороку Форум є унікальною можливістю для представників громадянського суспільства зібратися аби обговорити виклики, можливості, для того, щоб скоординувати роботу в майбутньому. Роками цей Форум розростався в потужну платформу для того, щоб ми разом могли знаходити рішення для викликів та розбудовувати громадський сектор. Цьогорічний Форум дуже важливий. Ми тут для того, щоб подумати як впоратися зі спільними викликами, які ставить перед нами російська агресія, повномасштабне російське вторгнення. Ми також святкуємо українську стійкість. Ми визнаємо цю стійкість, визнаємо, що у громадянського суспільства є величезна роль у цьому процесі, у розбудові цієї стійкості. Раніше і зараз ми стикаємося з росією, як з ворогом. Ми всі знаємо наскільки сильне громадянське суспільство України. Ви захищаєте суверенітет, незалежність, ви просуваєте критичні реформи, здійснюєте моніторинг, ви допомагаєте громадянам впоратися з усіма викликами, включаючи повномасштабну війну проти України.

Надзвичайно важкі часи для України зараз, і роль громадянського суспільства стала ще сильнішою. США пишається тим, що ми можемо допомогти вам. З підтримкою Агенції США з Міжнародного розвитку ми також продовжуємо підтримувати секторальні реформи, допомагаємо громадам адаптуватися до того, що зараз відбувається в країні.

Ми всі захоплюємося стійкістю організацій громадянського суспільства України. Ви продовжуєте свою роботу навіть якщо змушені релокуватися, якщо вам важко – ви знаходите ресурси. Ми бачимо, що є колоборація навіть з місцевим бізнесом, відкриваються хаби у Львові, Луцьку, Ужгороді, Черкасах, Чернівцях, Рівному для того, щоб забезпечувати гуманітарною, психологічною допомогою тих, хто цього потребує, хто постраждав від війни. Ви також працюєте над майбутніми політиками, думаєте про те, як розробляти стратегію для майбутнього України, для її розвитку в майбутньому. Світ зараз глибоко вражений тим, що відбувається, як ви захищаєте свій суверенітет, незалежність, як ви хочете допомогти Україні процвітати. Громадянське суспільство стоїть разом з армією на лінії фронту. Ви будете продовжувати відігравати цю важливу роль навіть після того, як ми здобудемо перемогу. США будуть продовжувати стояти пліч-о-пліч. Американський уряд, американські люди, громадяни взяли на себе зобов’язання підтримувати вас стільки скільки потрібно для того, щоб протистояти агресії і щоб дійсно можна було захистити незалежне українське майбутнє. Я вам бажаю наснаги у продовження цієї роботи. Слава Україні!», - говорить Наїда Зесевич-Бін, виконуюча обов'язки Директора Офісу сприяння розвитку демократії та врядування.

- «Ми з вами збираємося вже 11 разів, і ми з вами солідарні протягом цих років. Українські люди демонструють єднання і відданість. Нещодавно ПРООН провів дослідження, в якому українці зазначили, що зараз вони більше, ніж раніше піклуються про майбутнє України. Суспільство грає важливу роль, я бачив це по всій Україні. Міцність суспільства, його обов’язки – вирішити проблеми і це суспільство дає чітко зрозуміти кожного дня. Незважаючи на виклики війни українське суспільство залишається сильним, ми бачимо волонтерський рух, який стає все міцнішим. Якщо громадянське суспільство каже – «я щось зроблю», це буде зроблено. Для того, щоб забезпечити відновлення важливо, щоб донори місцеві гравці, гуманітарна система узгодили подальші кроки всі разом не тільки з урядом, а й з важливими гравцями громадянського суспільства. Ми, ПРОООН намагаємося підтримувати надалі цю роботу, ми вітаємо ідеї, ініціативи, які генеруватимуть рух України до прогресу та процвітання. Зазвичай, у кожному суспільстві є три типи людей: ті, які кажуть - «не зараз», ті, хто кажуть – «так, але…», і ті хто кажуть - «чому б ні…». Я думаю, що сила громадянського суспільства, українських людей в тому, що вони кажуть – «чому б ні», - говрить Яко Сільє В.о. Постійного представника ПРООН в Україні.

- «Нам важливо виграти війну і не перетворитися самим на росію. Треба пам’ятати, що ми боремося за можливість будувати країну, де права кожної людини захищені, влада підзвітна та підконтрольна, суди незалежні, а поліція не розганяє мирні студентські демонстрації. Бо саме для того, щоб зупинити нас на цьому шляху росія розпочала війну в 2014 році, бо путні боїться не НАТО, путін боїться ідеї свободи. Навіть не збройна агресія росії, а те як українці сміливо чинять їм спротив вписала Україну в пріоритети міжнародного порядку денного.

Перші місяці повномасштабного вторгнення ми бачили як уряди та міжнародні організації чіплялися за старий світ, якого вже не існує і як повільно приходило усвідомлення, що світ таки змінився і треба виходити зі звичної зони комфорту та займати чітку позицію. Наш світ став більш швидким, складним та взаємопов’язаним і тільки поширення свободи в цьому взаємопов’язаному світі робить його більш безпечним. Тому зараз серце вільного світу б’ється в Україні. Розвинені демократії звикли до вимушених поступок авторитарним режимом, тому така важлива духовність українців чинити спротив російському імперіалізму, бо це війна про сенси, це не війна двох країн, це війна двох систем – авторитаризму та демократії. Успіх України матиме величезний вплив на весь регіон, на саму росію та інші країни, де свобода зменшилась до розміру тюремної камери», - прямим включенням із Вашингтону зазначила Олександра Матвійчук, голова Центру Громадянських свобод.

Міжнародні спільноти підкреслюють відчутні роль українського суспільства, як у здобутті перемоги, так і в розбудові України. Про це важливо не забувати, аби роль громадянського суспільства посилювалася, адже це і є запорука успіху України, як держави.

Щороку на Форумі громадянського суспільства донори оголошують свої програми та пріоритети на найближчий рік. Цей рік, попри усю свою невизначеність, не став виключенням. І якщо раніше це були донори, які працюють на підтримку розвитку, демократії та верховенства права, то у 2022 це здебільшого донорські спільноти, які надають підтримку в гуманітарній сфері.

Так, організації мали можливість напряму поспілкуватися, запланувати спільні дії та проговорити координацію з 12 донорськими спільнотами, а саме:

• HEKS/EPER в Україні

• Філія організації «Людина в біді» в Україні

• CORE Україна

• Міжнародний фонд «Відродження»

• Проєкт «Зміцнення громадської довіри» UCBI III

• Фонд «Партнерство за сильну Україну»

• Програма «Підтримка організацій громадянського суспільства (ОГС) в Україні»

• «Дім Європи»

• Європейський фонд демократії

• Програма ООН із відновлення та розбудови миру

• Програма «Український фонд швидкого реагування» IREX Ukraine Rapid Response Fund IREX

• ІСАР Єднання

Запис трансляції доступний за посиланням: https://forum.ednannia.ua/online-golden.html

Переглянути презентації донорів можна тут

«Україна у вогні: як громадянське суспільство наближає перемогу» - стала основною темою дискусійної панелі, на якій обговорили основні виклики для громадянського суспільства та як координувати подальші дії з усіма партнерами та стейкхолдерами, аби тримати цей фронт.

Запис трансляції доступний за посиланням: https://forum.ednannia.ua/online-main.html (дивитися з 2.03.55).

Реалізованими та чинними проєктами, що були ініційовані та впроваджені молодими людьми в Україні, як внесок у перемогу, учасники та учасниці надихалися на панельній дискусії «Молодіжна варта. Як молоді люди по всій країні сприяють стійкості та відновленню громад». Основними тезами до обговорення стали практичні кейси, що допомагають інтеграції внутрішньо-переміщених осіб у громади по всій Україні, сприяють соціальній згуртованості та національній єдності, а також ключові висновки дослідження «Вплив війни на молодь в Україні», що проводилось у партнерстві з Міністерством молоді та спорту, ПРООН та Фонду народонаселення ООН.

Виклики у гуманітарній сфері на місцях та практичні рішення, які посилять спроможності українських громадських організацій та благодійних фондів реагувати на ці виклики шукали під час панельної дискусії «Локалізація гуманітарного реагування – роль громадянського суспільства».

У свою чергу панельна дискусія «Відновлюючи довіру: дороговказ для громадянського суспільства» за участі експертів_ок, представників_ць влади та українського бізнесу стала місцем пошуком рецептів сталої довіри для громадського сектору.

Запис трансляції доступний за посиланням: https://forum.ednannia.ua/online-meeting.html (дивитися з 12.35).

Про стійкість, сталість громад, взаємовигідну та ефективну співпрацю між організаціями громадянського суспільства та місцевим самоврядуванням в умовах воєнного стану, успішні практики спільнодії громадськості та місцевих голів, рад, комунальних установ, закладів, підприємств та що можна зробити громадськості та самоврядуванню разом, щоб посилити відновлення йшла мова на панельній дискусії «Перемога на місцях. Як громадянське суспільство співпрацює з органами місцевого самоврядування у відновленні України».

Запис трансляції доступний за посиланням: https://forum.ednannia.ua/online-meeting.html (дивитися з 2.51.55).

Державна політика щодо підтримки волонтерів, волонтерського руху, зокрема, на законодавчому рівні, необхідність розмежування понять «волонтерство», «благодійна допомога», «гуманітарна допомога» в суспільному дискурсі, найактуальніші запити від організацій громадянського суспільства щодо покращення нормативно-правового регулювання та механізмів державної підтримки благодійництва та волонтерства в Україні – питання, які були підняті на експертній дискусії «Волонтерство - благодійництво - гуманітарна допомога: різні інструменти - одна мета».

Запис трансляції доступний за посиланням: https://forum.ednannia.ua/online-meeting.html (дивитися з 4.33.16).

У той час, як одні учасники_ці дискутували, інші вчилися надавати домедичну допомогу при масивній кровотечі, протистояти синдрому емоційного професійного вигорання, шукали роботу в недержавному секторі в умовах війни, експериментували з креативом у своїх проєктах, опановували навички успішної інформаційної кампанії, здобували практичні рекомендації для роботи з іноземними медіа, вчилися перевіряти (свою) неприбуткову організацію на доброчесність – усе це і не тільки можна було знайти на воркшопах для підвищення спроможностей громадянського суспільства.

Волонтерські історії: як українці змогли ЦЕ зробити

Який Форум без ваших історій? Особливо зараз, у період повномасштабної війни, коли кожен успішний приклад вселяє віру в перемогу, захоплює та надає сили не лише підтримувати нашу армію, одне одного, а й знаходити можливість для маленьких життєвих дрібничок, які надихають на життя. Тож, коли ми кажемо – українці, які змогли ЦЕ зробити, ми маємо на увазі кожного і кожну з вас, які продовжують жити, працювати, волонтерити, любити і бути незважаючи ні на що.

Ми зібрали в одному місці 19 вражаючих історії людей, які володіють суперсилою змінювати життя – евакуювати 16 000 людей через Печенізьку дамбу, трансформувати довіру в 4600 тепловізорів, 514 автомобілів, 1 байрактар, 3328 квадрокоптерів, залучити кошти з нульовим бюджетом на маркетинг, лобіювати потрібні рішення у держорганах, взаємодіяти з посольствами та представниками інших країн, рятувати чотирилапих під обстрілами, побудувати інноваційний притулок під час війни та багато іншого.

Щороку Форум насичений на неформальне спілкування. Ще більше його можна отримати в цукерні: кафе відкриттів і інсайтів, де кожен міг знайти за столиком цікавого співрозмовника чи співрозмовницю, який/яка ділилися своїми знаннями та досвідом. Цьогоріч говорили про краудфандинг у сфері культури, як театр може згуртувати та підтримати спільноту у часи війни, трансформацію суспільства під впливом внутрішньо переміщених осіб, потреби і виклики молоді, якісне реагування на гуманітарні потреби, громадську думку про російсько-українську війну в світі, досвід залучення пожертв від корпорацій з США, а також про інші актуальні теми, які виникли в період повномасштабної війни.

Ярмарок соціальних бізнесів – ще одна можливість Форуму, де можна не лише придбати смаколики, корисні речі чи якісну продукцію українського виробництва, а й зробити свій внесок у корисну справу, як для ЗСУ, так і для вразливих верств населення. Так, придбавши ароматний чай можна було підтримати Центр для молоді з ментальними порушеннями «Майстерня Мрії», завітавши до медової майстерні фінансово допомогти літнім людям, а придбавши шопер чи вишивку підтримати матусь, які були змушені покинути власні домівки і разом з тим подбати про навколишнє середовище. Таких соцбізнесів на Форумі було представлено 11, а саме:

• Трав‘яні чаї «Майстерня мрії»

• Соціальна мануфактура BeeThe

• Фронт Мед український виробник натуральних солодощів та медових десертів

• Mamarada - вишивка логотипа, друк на футболках. Шопери, фартухи з вишивкою

• ÓNA - natural cosmetics

• Соціальний проєкт «Ми однієї крові» - xуді, шкарпетки, аксесуари

• CrazyKaktus - шопери та екомішечки

• Це Крафт - крафтова сувенірна продукція

• Благодійна крамниця «DREAM SELLERS» - лялечки

Волонтер - звичайна людина, яка робить надзвичайні речі.

Завершився ХІ Форум розвитку громадянського суспільства «Основний елемент» атмосферним теплим вечором – Волонтерською премією-2022 у компанії з Нобелівським лауреатом - Центром громадянських свобод, ініціативою Євромайдан SOS та Українською Волонтерською Службою.

Привітати волонтерські ініціативи, які номіновані на Премію 2022 завітали зірки українського шоу-бізнесу: Марічка Падалко – українська теелведуча, Руслана Лижичко – народна артистка України, Святослав Вакарчук – український музикант, громадський діяч, Сергій Танчинець – лідер гурту «Без обмежень», Ярослава Кравченко - українська телеведуча, радіоведуча, громадська діячка, Микола Сєрга – музикант, телеведучий, Римма Зюбіна – акторка, телеведуча, громадська активістка, Анжеліка Рудницька – українська співачка, громадська діячка, Mari Ceballos - фронтвумен, авторка пісень, фольклорний гурт «ZGARDA».

Цьогорічна премія – це не лише про історії «звичайних людей, які роблять надзвичайні речі», це свідчення того, що волонтерство – частина нової української культури, а сучасні волонтери – це ті, хто готовий брати на себе відповідальність, змінювати себе, країну та людей навколо себе.

Запис трансляції доступний за посиланням: https://forum.ednannia.ua/online-main.html (дивитися з 8.38.30)

- «Ми вважаємо, що громадські організації є основним елементом або одним із таких, що рятували, рятують і підтримують багатьох людей в Україні. А ще ми вважаємо, що сама Україна сьогодні є важливим елементом для збереження демократії у світі. Від того, що в нас тут відбуватиметься і до чого ми прийдемо та коли, — дуже залежить світовий порядок. Тому ми вважаємо, що Україна є основним елементом у відстоюванні інтересів і забезпеченні подальшого демократичного розвитку в світі», - зазначив Володимир Шейгус, виконавчий директор ІСАР Єднання.

Фотозвіт з Форуму можна завантажити за посиланням: https://flic.kr/s/aHBqjAizGS

11 щорічний Форум розвитку громадянського суспільства проводиться Ініціативним центром сприяння активності та розвитку громадського почину «Єднання» (Єднання) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) у межах проєкту «Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства України», який реалізовується «Єднання» у консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ); за фінансової підтримки Європейського Союзу в межах проєкту «Термінова підтримка Європейського Союзу для громадянського суспільства», який впроваджується «Єднання»; за фінансової підтримки проєктів ПРООН «Цифрові, інклюзивні, доступні: підтримка цифровізації державних послуг в Україні» та «Громадянське суспільство задля розвитку демократії та прав людини в Україні», що фінансуються Урядом Швеції та Данії відповідно; за фінансової підтримки Асоціації сприяння різноманіттю, діалогу та освіті (Австрія); за фінансової підтримки Фонду ім. Ч.С. Мотта; за фінансової підтримки проекту «Програма сприяння громадській активності «Долучайся!», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні.

Стислий огляд
Україна прагне реалізувати себе як європейська демократична країна, побудована на засадах верховенства права. Безумовною передумовою цього є завершення війни.

Звільнення всієї території України і завершення воєнних дій не означає завершення війни. І річ не лише у відшкодуванні завданої шкоди і покаранні винуватих: розпалені антиукраїнські й антизахідні настрої та імперські амбіції як російської еліти, так і простих росіян рано чи пізно призведуть до наступної ескалації та війни. Щоб убезпечити Україну та світ від нової агресії, антивоєнній коаліції необхідно створити такі умови, наслідком яких стануть глибокі внутрішні зміни в РФ, що стали би гарантією сталого миру.

Ми, автори цього маніфесту, представники українського громадянського суспільства, зобов'язані прямим запитом з фронту, запитом українських захисників і захисниць, взяли на себе сміливість детально прописати ці умови. Світ вже не буде таким, як був до війни, тому наша мета – не повернутися до передвоєнного стану, а врахувати його вади, які уможливили війну, і створити новий, безпечніший лад, який наступну війну цілком унеможливить. Більшість наших пропозицій є у рамках міжнародного права, а деякі спрямовані на його розвиток відповідно до нових загроз світовій безпеці.

Цей маніфест містить візію такого повоєнного світу й окреслює шляхи її досягнення. Неможливо отримати мир ціною справедливості чи справедливість ціною миру. Для сталої міжнародної безпеки справедливість і мир мають бути досягнуті одночасно.

Отже, агресор має понести відповідальність за війну.

• Злочинці мають бути покарані: за агресію, за воєнні злочини, за злочини проти людяності, за геноцид та за розпалювання ненависті, яке й призвело до немислимої у XXI столітті війни.
• Не всі втрати можна відшкодувати, загинули сотні тисяч людей, життя мільйонів зруйноване, десятки мільйонів втратили роки життя. Але всі матеріальні збитки необхідно належно оцінити та відшкодувати, всі втрати – максимально компенсувати.
• РФ повинна зазнати статусних втрат, неприпустимо, щоб вона через міжнародні організації впливала на міжнародну політику, агресор не може бути членом Ради Безпеки ООН, основне покликання якої – гарантувати мир.
• Вихід РФ з війни в Україні має враховувати пріоритет інтересів українського суспільства та повагу до суверенітету та територіальної цілісності України; юридичні акти, вчинені на окупованих територіях, є нікчемними.

Україна має право не лише вимагати правосуддя за вчинені росіянами злочини, а також отримати чіткі гарантії сталого миру в майбутньому.

• Базовими передумовами сталого миру є набуття Україною членства в Європейському Союзі та НАТО.
• Західні суспільства мають позбутися століттями плеканих Росією стереотипів про російську велич, які потурали її імперській агресії та її колоніальній політиці щодо сусідніх країн.
• Росія повинна привести свій конституційний лад, суспільний устрій та політику до сучасних норм. Розвінчання концепції «русского міра» створить умови для подальшої трансформації суспільної свідомості для деколонізації країни.
• Процес «дерашизації» мусить початись від подолання імперської історичної пам’яті, тобто відмови РФ від ідей історичної виключності Росії як окремої цивілізації, зверхності та територіальних претензій до сусідніх країн.
• Світова спільнота має вимагати демілітаризації та денуклеаризації РФ для зменшення ризиків майбутньої агресії.
• Відмова від російських енергоносіїв позбавить РФ можливості застосувати їх як зброю, а з іншого боку, прискорить перехід на зелену енергетику.

Ми, автори цього маніфесту, представники українського громадянського суспільства, віримо, що втілення ідей цього документа унеможливить наступну агресію та забезпечить сталий мир в інтересах всіх народів, на практиці – не тільки в Західній, але й у Центрально-Східній Європі – реалізувавши гасло «ніколи знову».

Зміст
Передмова

1. Відповідальність за війну

    1.1. Покарання за злочини агресії, воєнні злочини, злочини проти людяності та геноцид
    1.2. Відшкодування Україні з боку РФ завданих нею матеріальних та моральних збитків
    1.3. Ізоляція, виключення та зниження статусу РФ у міжнародних організаціях
    1.4. Стратегія виходу для РФ

2. Забезпечення сталого миру

    2.1. Членство України в ЄС та НАТО: два органічно пов'язані рішення
    2.2. Подолання стереотипів та російського впливу щодо України у західній політиці
    2.3. Деколонізація та подолання тоталітаризму в РФ
    2.4. Подолання минулого. Деколонізація російської історії та інформаційної політики
    2.5. Роззброєння РФ
    2.6. Зміна світового енергетичного балансу та ресурсного підходу до економіки як фактор сталого миру

Передмова
Ми не знаємо, скільки триватиме війна. Однак одна річ є певною: кожен день наближає її до кінця. Настав час Україні та світові відповісти на запитання, яким буде цей кінець війни. Ми це робимо, бо світ загубився у застарілих концепціях, а в РФ нема опозиційних сил, які би запропонували картину майбутнього.

Неможливо передбачити в деталях завершення війни. Але ми розуміємо, що найгірший сценарій уже виключено: не буде поразки України та зникнення її з карти світу. ЗСУ при підтримці волонтерського руху та всього вільного світу цей сценарій повністю обнулили. Зараз уже очевидно, що Росія ближча до власної поразки та занепаду, аніж до завоювання України.

Ми також розуміємо, що перемир'я не означає завершення війни. З огляду на сильні антиукраїнські настрої та імперські амбіції як серед російської еліти, так і серед пересічних росіян, перемир’я стане лише перепочинком, запрошенням до нової, відтермінованої війни РФ проти України – подібно до того, як після перемир’я наприкінці першої російсько-чеченської війни послідувала друга, ще більш руйнівна та жорстока.

Єдиним прийнятним для українців і демократичного світу сценарієм є перемога України та її подальший розвиток як демократичної європейської держави, заснованої на верховенстві права та дотриманні прав людини. Але що таке перемога? Очевидно, вихід ЗСУ на кордони 1991 року є її необхідною, але не достатньою умовою, якщо РФ й надалі плекатиме агресивні плани. Яким чином убезпечити Україну та світ від наступної війни? Яким чином відвернути сценарій, коли за одне-два покоління до влади у Москві приходить новий Путін і починається нова війна РФ проти України та Заходу – війна, в якій воювати доведеться нашим дітям та онукам?

Ми виходимо з того, що перемоги ЗСУ на фронті у поєднанні з міжнародною ізоляцію Росії та західними санкціями призведуть до колапсу й падіння путінського режиму. Ми, однак, переконані, що українська перемога не буде повною, якщо не відбудеться внутрішньої трансформації Росії, внаслідок якої будь-яка російська агресія проти України та інших країн стане неможливою.

Треба виразно сказати: самі росіяни не спроможні зробити ці перетворення. Хвороби РФ зайшли надто далеко, щоби вона могла сама себе вилікувати. В російській історії не бракує спроб творення демократичної Росії. Але кожна така спроба закінчувалася ще довшим періодом авторитарної та тоталітарної влади, масовими репресіями проти власного населення та агресивною політикою щодо сусідів.

Сама Росія не може вирватися із зачарованого кола свого минулого. Вона може мінятися лише під міжнародним тиском. І тут передусім має звучати український голос. Ми, українці, повністю заслужили на те, щоб бути почутими. Це випливає з нашого запеклого спротиву російській агресії, яка загрожує всьому світові. Завдяки своєму минулому та теперішньому досвіду ми стали головними експертами з російського питання. Ми добре знаємо, що російська загроза виходить за межі Леніна, Сталіна чи Путіна. Ми є головною зацікавленою стороною у трансформації Росії як важливій умові досягнення сталого миру у світі.

Ми, автори цього документа, представники українського громадянського суспільства, взяли на себе сміливість детально прописати сценарій такої перемоги. Він має трьох адресатів. У першу чергу, це ми самі, Україна й українці. Ми маємо чітко уявляти контури своєї перемоги, щоб убезпечити наступні покоління від війни та геноциду.

Другим адресатом є наші міжнародні партнери, союзники у боротьбі проти російської агресії. Ми дякуємо їм за їхню теперішню допомогу: без неї неможлива була би наша майбутня перемога. Але ми хочемо, щоби вони усвідомили свій моральний обов’язок перед Україною. Українці своєю готовністю жертвувати своїм життям заради свободи та гідності нагадують нашим союзникам про їхні ж цінності, котрі були девальвовані в останні десятиліття прагматичними розрахунками вести з Росією та іншими авторитарними режимами business as usual.

Третім адресатом є всі ті сили в РФ та в еміграції, які прагнуть перетворень, передусім пригноблені народи імперії, активні борці з путінським режимом та інші неімперські російські сили. Можливо, комусь ці сили здаватимуться слабкими порівняно з путінським режимом, але саме на них покладається основна робота.

Наша мета – не повернення світу в ситуацію «до початку агресії», а створення нового, більш безпечного світу, в якому подібна агресія є неможливою, а її передумови стають приводом для дій на випередження. Більшість наших пропозицій є у рамках міжнародного права, а деякі спрямовані на його розвиток відповідно до нових загроз світовій безпеці.

Цей документ має донести ще одну важливу ідею. Неможливо отримати мир ціною правосуддя чи правосуддя ціною миру. Для сталої міжнародної безпеки правосуддя і мир мають бути досягнуті одночасно.

Цей документ не адресує питання деколонізації захопленого Російською імперією простору чи питання повоєнного геополітичного розкладу сил. Це важливі та пов’язані з цим документом питання, які, втім, потребують окремого розгляду.

Від часів Першої світової війни доля цього світу значною мірою залежала від того, що відбувалося в Україні і навколо України. Кожна спроба ігнорувати український голос у минулому закінчувалася катастрофою як для України, так і для всього світу. Українці стали суб’єктами історії, а тому світ має звикнути до того, що «нічого про Україну без України». Інакше високу ціну за ігнорування України платитимуть не лише ми, українці, але і весь світ. Лише безпека дасть можливості розвитку Україні, Європі та світу й створить передумови для розв’язання найскладніших завдань людства.

1. Відповідальність за війну
1.1. Покарання за злочини агресії, воєнні злочини, злочини проти людяності та геноцид
Сьогоднішнє російське суспільство не усвідомлює своєї колективної провини ні за війну, злочинний характер якої очевидний більшості сторонніх спостерігачів, ні за її наслідки. Абсолютна більшість населення, будучи адептами імперіалістичної величі РФ, легко потрапляє під вплив наративів офіційної пропаганди про так званий захист жителів Донбасу, про штучність української державності, про те, що українського народу не існує, бо росіяни та українці становлять один і той самий народ, про необхідність захисту РФ від агресії НАТО. А опозиційно налаштовані по відношенню до влади в РФ громадяни вважають себе такими самими жертвами політики Путіна, як і українці.

Майбутнє сусідство на основі сталого миру неможливе без змін у масовій свідомості росіян. Виплата повоєнних репарацій / відшкодувань має сприйматися як виправлення очевидної несправедливості, а не як покарання цілого народу за рішення однієї особи. Тому питання притягнення до відповідальності за злочини війни проти України має надзвичайно велику вагу як інструмент створення стійкого миру та відновлення справедливості у легітимний спосіб.

Є три категорії злочинних дій, які вимагають належної юридичної оцінки: злочин агресії, воєнні злочини, злочини проти людяності, геноцид та заклики до нього.

Перша з них – напад на суверенну державу з метою захоплення її території та встановлення контролю над нею, стирання її культурної та національної ідентичності. Дії РФ вже отримали відповідну політичну оцінку з боку багатьох міжнародних структур, проте на сьогоднішній день відсутні механізми юридичної відповідальності. Ані РФ, ані Україна не ратифікували Римський Статут Міжнародного кримінального суду з Кампальськими поправками, РФ системно зловживає своїм правом вето в Раді Безпеки ООН, що не дає можливості застосувати юрисдикцію МКС. З метою заповнення цієї прогалини Україна пропонує ідею створення окремого тимчасового міжнародного трибуналу щодо злочину агресії. Він може бути створений на основі угоди між окремими державами або рішенням міжнародної організації (ООН) чи регіональних організацій (Ради Європи та/або ЄС). Ключовим питанням є досягнення максимальної легітимності механізму відповідальності та можливості подолання імунітетів вищих посадових осіб країни-агресора. Дії російських керівників мають розглядатися як злочини проти миру та безпеки людства, а механізм відповідальності має бути відповіддю міжнародного співтовариства, а не лише окремої держави.

За умов консолідації політичної волі багатьох країн, можливо було би надати юрисдикцію Міжнародному кримінальному суду шляхом внесення змін процедурного характеру до Римського Статуту МКС (наприклад, передбачивши можливість адресувати звернення ГА ООН), але це може розтягнутися на десятиліття. Будь-який механізм потребує широкого міжнародного консенсусу, формування якого зараз є пріоритетним завданням. Важливо, щоб механізм відповідальності був дієвим, легітимним, не залишав поза межами досяжності вище керівництво країни-агресора.

Україна звернулася до Міжнародного Суду ООН, стверджуючи, що РФ використала безпідставні звинувачення України у вчиненні злочину геноциду з метою виправдання акту агресії. Україну підтримали десятки інших країн.

Інші дії, що вимагають належної правової оцінки, – це спосіб ведення військових дій, коли нехтується людське життя, людська гідність. В ході війни документуються масові випадки порушення міжнародного гуманітарного права. РФ не лише вчинила очевидний злочин проти миру та безпеки людства, але й порушує закони та звичаї війни. На відміну від агресії, відповідальність за яку несе вище військово-політичне керівництво країни, воєнні злочини вчиняються різними учасниками збройного конфлікту, від солдата до генерала. Важливо належно розслідувати ці злочини, встановити як осіб, що їх вчинили безпосередньо, так і тих, хто віддавав накази. Російське суспільство та міжнародне співтовариство мають бути обізнаними про масовий характер злочинів, про свідомі напади на цивільне населення, непропорційне застосування засобів ураження, про тактику власної армії, яка нехтує життям цивільних, військовополонених, навіть власних військовослужбовців.

Ще одна категорія злочинів, що мають більш масштабний умисел, – це злочини проти людяності та геноцид і заклики до нього. Системне переслідування певних категорій цивільного населення за наперед визначеними ознаками, масові вбивства цивільного населення, масове застосування катувань, сексуального насильства, масове переселення українців на територію РФ, переміщення дітей з України та їхнє подальше «усиновлення» в РФ, системні атаки в зимовий період на енергетичну інфраструктуру країни з метою завдання страждань цивільному населенню – ці та інші дії мають отримати відповідну юридичну кваліфікацію. Ключова роль у розслідуванні цих злочинів має належати Міжнародному кримінальному суду, що має відповідну юрисдикцію.

Україні та світові важливо діяти таким чином, щоб очевидним пріоритетом були права потерпілих та інтереси правосуддя. Показове зневажливе ставлення нинішніх керівників РФ до міжнародного правосуддя не має нікого демотивувати.

В Україні відкрито десятки тисяч кримінальних проваджень щодо воєнних злочинів. Такий безпрецедентний масштаб злочинних дій становить серйозний виклик для національної системи кримінальної юстиції України, а Міжнародний кримінальний суд обмежить розслідування тільки кількома обраними справами. Водночас Україна має демонструвати ефективну роботу системи правосуддя. Забезпеченню справедливості усім жертвам міжнародних злочинів може сприяти залучення міжнародного елементу в межах національної системи правосуддя.

На жаль, процедури та інституції, відповідальні за міжнародне правосуддя, далекі від досконалості. Однак масштаб російсько-української війни та можливі наслідки спонукають до пошуку додаткових рішень. Легітимність та максимальна консолідація міжнародного співтовариства довкола дієвих механізмів відповідальності за вчинені в ході російсько-української війни злочини мають бути першочерговими цілями. Це створить стабільну основу для діалогу з російським суспільством на основі встановлених фактів й обмежить можливість нехтування ними. Поле досягнення компромісів буде обмежено цими «червоними прапорцями», а російське суспільство змушене буде переосмислювати питання загальнолюдських цінностей як основи безпеки і світопорядку. Тому в стратегічній перспективі відповідальність принесе користь РФ, незалежно від її подальшого державного ладу та територіального устрою. Україна має демонструвати світові відкритість до співпраці та відданість цінностям поваги до прав людини і верховенства права.

1.2. Відшкодування Україні з боку РФ завданих нею матеріальних та моральних збитків
РФ має заплатити за розв’язану нею війну й компенсувати Україні матеріальні та моральні збитки. Для цього державами та міжнародними організаціями має бути ухвалено такий комплекс рішень на міжнародному та національному рівні, який би забезпечив об’єктивну оцінку та справедливе відшкодування РФ завданої Україні шкоди.

Станом на початок 2023 року лише прямі матеріальні збитки України від повномасштабної війни сягнули, за оцінками українського уряду, 700 млрд доларів і щоденно продовжують зростати. Опосередковані матеріальні збитки (насамперед втрачена економічна динаміка, працездатність мільйонів людей, медичні й соціальні витрати майбутнього) ще мають бути оцінені. Крім того, безпрецедентними є моральні збитки: Україна має право вимагати виплат жертвам війни та їхнім сім’ям.

З початку повномасштабної війни в межах західних санкцій було заморожено понад 300 мільярдів євро з валютних резервів російського Центробанку. Використання цих коштів як компенсації українських втрат було б логічним кроком, хоча потребує змін до законодавчих рамок та певної політичної сміливості з боку країн, де такі кошти були розміщені, – в США та деяких країнах ЄС. Втім, їхня швидка конфіскація на користь України виглядає малоймовірною, поки існує бодай теоретична можливість, що РФ по закінченні війни погодиться на добровільну виплату компенсацій Україні. До того моменту заморожені кошти можуть відігравати роль певного гарантійного депозиту.

Іншим джерелом компенсації можуть бути кошти приватних компаній та фізичних осіб, пов’язаних із путінським режимом. Процес заморозки таких коштів розпочався одразу після початку повномасштабної агресії і наразі триває.

Загалом міжнародний механізм відшкодування може передбачати два варіанти розв’язання проблеми:

a. якщо РФ по завершенню війни погоджується на відшкодування й добровільно співпрацює у виробленні та впровадженні формули відшкодування;

b. якщо РФ не погодиться з оцінкою завданої шкоди та пропонованими шляхами добровільного відшкодування, і тоді компенсації мають відбуватися за рахунок конфіскації й передачі Україні заморожених російських активів.

Можлива і певна комбінація двох варіантів, тим більше, що перший варіант не може поширюватися на активи приватних осіб та компаній, а лише на ресурси держави. Також можливі більш інноваційні механізми на кшталт міжнародного податку на російський експорт у фонд відшкодувань Україні.

Перший варіант був би кращим з точки зору всеохопності врегулювання, визнання та спокутування РФ своєї провини за війну, однак його можливість віддалена в часі, тоді як масштабні матеріальні втрати вимагають якомога швидшої компенсації.

Основною перешкодою другого варіанта є правові чинники: для його реалізації необхідні істотні законодавчі зміни на рівні держав, які заморозили й готові передати Україні російські активи.

Слід вітати розпочатий урядами багатьох країн (США, Канада, Естонія, Німеччина тощо), а також Європейським Союзом пошук політико-правових рішень, які би надали змогу вже в перспективі кількох місяців запустити передачу Україні заморожених активів РФ.

Водночас для переконливості та успішності дипломатичної роботи української сторони щодо конфіскації заморожених активів у світі Україні варто проводити власну послідовну політику конфіскації таких активів, розміщених на території України, насамперед активів наближених до Путіна російських олігархів та пов’язаних з ними осіб та компаній.

Окремо стоїть питання негайного повернення примусово вивезених з України людей, передусім вкрадених та незаконно усиновлених дітей, що мають бути без будь-яких умов негайно повернені своїм законним опікунам в Україні. Також мають бути негайно і безумовно повернені вкрадені в України культурні цінності та архіви.

1.3. Ізоляція, виключення та зниження статусу РФ у міжнародних організаціях
У своїх резолюціях «Агресія проти України» від 2 березня 2022 року, «Гуманітарні наслідки агресії проти України» від 24 березня 2022 року та «Призупинення прав членства Російської Федерації у Раді з прав людини» від 7 квітня 2022 року Генеральна Асамблея ООН визнала, що РФ здійснила агресію проти України, порушивши ст. 2 (4) Статуту ООН, яка забороняє членам ООН застосовувати силу проти територіальної цілісності та політичної незалежності інших держав. Дії РФ дискваліфікують її як миролюбну державу – що є основним критерієм членства в ООН (згідно зі ст.4 Статуту) та в інших міжнародних організаціях.

Відповідно, всі міжнародні організації мають ухвалити рішення щодо виключення, призупинення або обмеження прав членства РФ. Ці рішення можуть бути переглянуті лише тоді, коли РФ припинить агресію, визнає свою відповідальність й відшкодує завдані збитки. Таким чином, участь у міжнародних організаціях є одним із основних важелів міжнародного тиску на РФ, поруч з економічними санкціями.

Пріоритетом має стати якнайшвидше позбавлення РФ місця у Раді Безпеки ООН та ООН загалом. Згідно з офіційною позицією України, слід виправити грубе і безпрецедентне порушення Статуту ООН, що триває з 1991 року, коли РФ успадкувала місце СРСР в ООН в обхід передбаченої Статутом ООН процедури. У грудні 1991 року це відбулося з мовчазної згоди держав-членів Ради Безпеки й Секретаріату ООН, які таким чином обмежили права всіх інших держав-членів ООН висловитися щодо цього питання у рамках голосування у Генеральній Асамблеї, як це передбачено ст.4 Статуту ООН.

Більше того, явно всупереч Статуту ООН, РФ узурпувала місце постійного члена Ради Безпеки ООН. Адже чинна ст. 23 Статуту, що містить перелік постійних членів Ради Безпеки ООН, – не містить слів «Російська Федерація», натомість «Союз Радянських Соціалістичних Республік». Дотепер не відбулось ані змін Статуту, ані жодного голосування Генеральної Асамблеї на підтримку передання Російській Федерації місця СРСР у Раді Безпеки.

Як наслідок, зараз РФ має можливість блокувати дії Ради Безпеки ООН, вдаватися до ядерного й продовольчого шантажу та уникати відповідальності за свої злочини не лише в Україні, але й у Грузії, Чечні, Сирії, країнах Африки тощо.

Таким чином, для реалізації своїх цілей підтримки міжнародного миру та безпеки, а також для відновлення поваги до свого Статуту, Організація Об’єднаних Націй має ухвалити рішення про позбавлення РФ постійного членства у Раді Безпеки ООН та позбавлення (або призупинення) членства РФ в ООН у цілому і, відповідно, в її спеціалізованих установах і програмах, таких, зокрема, як ЮНЕСКО.

Це також має мати наслідком позбавлення громадян РФ права працювати у Секретаріаті ООН, а також виключення можливості залучення персоналу з РФ до миротворчих місій (це незначна кількість – у 2021 році було лише 65 росіян у всіх місіях ООН, тому це не має бути проблемою для ООН). Також необхідно виключити, призупинити членство або обмежити права РФ в організаціях та агенціях системи ООН.

У майбутньому, коли РФ повернеться до правил цивілізованого світу, вона зможе знову набути права звичайного члена ООН на загальних підставах, за передбаченою Статутом процедурою. Проте місце постійного члена РБ ООН не може бути надане РФ. Поки не буде проведена реформа Статуту ООН (що є надто складним питанням), місце СРСР у Раді Безпеки може просто залишатися вакантним.

Внаслідок значного порушення зобов’язань країни-учасниці, ОБСЄ має призупинити участь РФ і Білорусі й застосувати, за прецедентом Югославії у 1992 році, принцип «консенсус мінус один». Також РФ та її громадяни мають бути виключені з усіх органів та місій ОБСЄ.

БДІПЛ та Верховний представник з прав меншин мають почати моніторинг демократії, прав людини та прав меншин в РФ. Нормалізація відносин ОБСЄ з РФ може відбутися лише після виконання РФ усіх вимог БДІПЛ та Верховного комісара щодо дотримання «третього кошика» вимог до членів ОБСЄ.

У разі, якщо інші члени ОБСЄ блокуватимуть відповідні рішення, доведеться або ліквідувати, або перезаснувати організацію зі збереженням принципів, на яких вона заснована, але з запрошенням лише тих країн, які готові підтримати виключення РФ та її сателітів, і переглянути методи роботи (скасування правила консенсусу для всіх рішень).

Рада Європи виключила РФ у березні 2022 року. РЄ зможе ухвалити рішення про повернення РФ лише після виконання всіх критеріїв членства, зокрема щодо належного виконання Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод та інших ключових конвенцій РЄ, а також визнання примату рішень ЄСПЛ.

G20 має ухвалити рішення про повне бойкотування чи незапрошення РФ на саміти та інші зустрічі у форматі G20, поки РФ не припинить агресивну війну та повністю не відшкодує завдану шкоду (і за умови, що на той момент економічний потенціал РФ все ще буде достатнім для входження до G20).

Міжнародні економічні організації та фінансові інституції (СОТ, МВФ, Світовий банк, ФАТФ): наразі низка країн Заходу призупинила статус most favored nation у торгівлі з РФ у рамках СОТ; Світовий банк призупинив всі свої програми в РФ; ФАТФ обмежив РФ у правах (але не виключив зі свого складу і не включив до «чорного списку»); натомість МВФ не впровадив жодних обмежень. Цього замало: всі міжнародні інституції мають ухвалити рішення щодо виключення, призупинення членства або обмеження прав, поки РФ не припинить агресивну війну та повністю не відшкодує завдану шкоду.

РФ має бути виключена з усіх керівних органів та органів управління МАГАТЕ для мінімізації впливу на рішення та політику цієї організації. Російські нові об’єкти ядерної енергетики і працівники російських компаній не повинні отримувати сертифікатів відповідності і, відповідно, гарантій того, що побудовані об’єкти відповідають найкращим міжнародним стандартам. Будь-які російські ядерні об’єкти повинні зберігати статус загрози для національної безпеки країн, де вони розташовані, щоб усі країни добровільно відмовлялись від співпраці з російськими компаніями.

1.4. Стратегія виходу РФ з війни в Україні
Стратегія виходу РФ з війни в Україні після повної поразки її військ має фокусуватися на усуненні в справедливий спосіб наслідків російської агресії з урахуванням безумовного пріоритету інтересів українського суспільства та поваги до суверенітету та територіальної цілісності України.

Через невідновлювальні людські втрати, масову міграцію мільйонів громадян України, шкоду, завдану демографії, економіці, критичній інфраструктурі, Україна має право не лише сподіватися на покаяння та спокуту росіян, але й вимагати правосуддя за вчинені ними злочини й чітких гарантій невідновлення потенціалу агресії. Також РФ повинна піти з усіх сфер життя в Україні, щоб виключно українське суспільство без будь-якого тиску чи втручання могло визначати своє майбутнє та захищати свою ідентичність.

Пріоритетні заходи повинні включати:

• Відмову від територіальних зазіхань та претензій до України та інших сусідніх країн необхідно зафіксувати в Конституції РФ, а політику покаяння та відмову від колоніальної політики – на законодавчому рівні;
• Воєнна доктрина РФ не може розглядати українську державу як потенційну військову ціль чи вимагати обмеження суверенних прав України, як-то вступ до НАТО;
• Примусове набуття громадянства РФ мешканцями тимчасово окупованих територій після 20 лютого 2014 року повинно бути визнано юридично нікчемним та скасовано. Якщо будь-які мешканці будь-якої з раніше тимчасово окупованих територій бажають залишити за собою громадянство РФ, то вони повинні вийти в офіційний спосіб з громадянства України та набути російське повторно. Наслідки таких дій призведуть до застосування загальних принципів та підходів щодо строків та порядку перебування громадян РФ на території України;
• Незаконно усиновлені діти, які були депортовані, викрадені в період вчинення злочину агресії, повинні бути негайно повернуті законним опікунам на територію України без будь-яких бюрократичних вимог та затягувань з боку РФ. Всі судові рішення щодо позбавлення батьківських прав у період окупації територій повинні бути визнані нікчемними;
• Громадяни РФ, які незаконно перебували на території України після 20 лютого 2014 року, зокрема в АР Крим, повинні залишити територію України самостійно або за сприяння та фінансової підтримки РФ;
• Громадяни України, переслідувані РФ за політично вмотивованими ознаками з 2014 року, мають бути звільнені. Всі військовополонені мають бути повернені Україні. Моральна шкода, завдана незаконним ув'язненням та неналежним утриманням громадян України у в'язницях РФ, в т.ч. через тортури, має бути відшкодована;
• Будь-які угоди, права власності на рухоме та нерухоме майно, зобов’язання, набуті не у відповідності до законодавства України на тимчасово окупованих територіях після 20 лютого 2014 року, визнаються юридично нікчемними, за потреби мають бути укладені нові угоди згідно з чинним законодавством України. Будь-які збитки, завдані громадянам України, повинні бути покриті за рахунок коштів РФ;
• Має бути ухвалено законодавство щодо неможливості займати будь-які управлінські посади в системі органів влади всіх рівнів тими, хто вчиняв воєнні злочини, злочини проти людяності та геноцид проти українського народу; вони повинні бути видані на запит України або засуджені в рамках міжнародної юрисдикції;
• Будь-яке втручання в політичне життя України з боку РФ або громадян РФ є неприпустимим;
• РФ зобов’язана повернути всі історичні та культурні цінності й артефакти, викрадені та вивезені під час окупації окремих територій, та відшкодувати втрату знищених.
• Також політика нового лідерства РФ, яке може виникнути після воєнної поразки та покаяння російського суспільства за злочини, мусить бути публічно продемонстрована шляхом повернення історичних та культурних цінностей України, які були вивезені Російською імперією, Радянським Союзом чи привласнені росіянами після розпаду Радянського Союзу.

Прийняття цього плану також засвідчуватиме, що міжнародна спільнота поставила крапку на толеруванні імперських претензій РФ на Україну як на свою сферу впливу, отже створила запобіжники проти наступної агресії.

2. Забезпечення сталого миру
2.1. Членство України в ЄС та НАТО: два органічно пов'язані рішення
Базовими передумовами сталого миру є набуття Україною членства в Європейському Союзі та НАТО.

Членство в ЄС задає внутрішню рамку, визначаючи зміст модернізаційних реформ, закріплюючи відданість верховенству права та демократичному устрою (тобто дає відповідь на питання «якою має бути Україна?»). Україна йтиме шляхом зміцнення демократичних інституцій, розвиватиме здобутки децентралізації, реформи державного і корпоративного управління, впроваджуватиме європейські стандарти в усіх галузях та надихатиметься цілями сталого розвитку, і водночас уникатиме сповзання до авторитаризму та монополізації влади – ризиків, типових для багатьох поствоєнних країн.

В свою чергу, членство в НАТО гарантує зовнішній каркас безпеки. Рух до членства в ЄС та НАТО – два процеси, що нерозривно пов'язані один з одним, хоч і не обов'язково завершаться одночасно.

Демократичні країни готові будуть надати найвищі гарантії безпеки Україні (через 5 Статтю Вашінгтонського Договору щодо створення НАТО), тільки якщо будуть впевнені, що рух України до високих демократичних стандартів, правової культури, соціальної ринкової економіки та подолання корупції буде щирим та послідовним. Обумовлений прозорими критеріями рух до членства в ЄС є запобіжником незмінності такого руху.

З початком великої війни у 2022 році зникла потреба вигадувати безпекові симулякри: пропонована РФ ідея «нової архітектури безпеки в Європі» остаточно збанкрутувала. По суті, за даною етикеткою приховувалось прагнення РФ до «нової Ялти», тобто поділу Європи на сфери впливу.

Ще раніше, у 2014 році, зазнала банкрутства ідея «позаблоковості» або «нейтральності» України: позаблоковий статус, що був закріплений у законодавстві України станом на березень 2014 року, жодним чином не вберіг країну від анексії Криму та початку проксі-війни в Донбасі. Відновлення дискусій про позаблоковість/нейтралітет України є контрпродуктивним, адже цей статус забезпечує не мир і територіальну цілісність України, а лише умови для безкарної збройної експансії РФ в Україну та анексії її територій.

Велика війна обнулила побоювання про те, що подальше розширення НАТО може погіршити стосунки з РФ, адже вони досягли абсолютного нуля і без розширення, внаслідок односторонніх дій РФ. Важливий крок у цьому напрямі був зроблений у 2022 році із запрошенням Швеції та Фінляндії приєднатись до Альянсу. Прецедент швидкого вступу без застосування розробленого для мирних часів інструменту тривалої підготовки – Плану дій з набуття членства – може застосовуватися і надалі, особливо в контексті тривалого, з 2009 року, досвіду виконання Україною щорічних програм співпраці, спрямованих на досягнення критеріїв членства.

Натомість рух до членства в ЄС буде розгортатися в рамках отриманого Україною у червні 2022 року статусу кандидата через відповідний переговорний процес та впровадження критеріїв, що виступатимуть дороговказом зміцнення демократичних інститутів, верховенства права, конкурентоздатності української економіки та життєстійкості українського суспільства.

На сьогодні ризики від невключення України до ЄС та НАТО (збереження «сірої зони», що створює постійну спокусу безкарної агресії з боку РФ ) значно перевищують ризики від розширення, про які активно говорилося у попередні роки (спровокувати РФ чи прийняти недостатньо підготовлені країни).

З початком великої війни по суті зник важливий чинник скепсису щодо членства України в ЄС та НАТО – чинник удаваної слабкості чи споживацтва України, яку дехто розумів як малоспроможну failing state. Україна зазнала найвищих випробувань у війні з РФ і гідно протистоїть суттєво переважаючому агресору – і у військовому вимірі, і в контексті суспільної стійкості та витривалості. З таким досвідом Україна гарантовано не буде споживачем, а стане суттєвим контрибутором європейської безпеки та стійкості.

Внаслідок успішного руху України до членства в ЄС та НАТО буде створено ефективний запобіжник потенційним спробам відновлення російського імперського простору, що потребують наявності «сірого» поясу, не охопленого дієвими гарантіями безпеки (які забезпечує НАТО), та водночас гармонізованими правилами функціонування держави, суспільства та ринку (що забезпечує ЄС).

2.2. Подолання стереотипів та російського впливу щодо України у західній політиці
Формування стереотипів щодо Росії на Заході відбувалося століттями. Сьогодні ці стереотипи включають ідеї щодо величі, непереможності та успішності РФ на противагу другорядності України, щодо права РФ на зони інтересів, щодо виключного права РФ на спадщину СРСР (включаючи моральну спадщину жертви й переможця нацизму), щодо прийняття російської версії історії країн і народів Східної Європи та Північної Євразії, щодо російської приналежності тих або інших територій України, щодо виключної величі та важливості російської культури тощо. Зазначені стереотипи були підсилені неймовірно ефективною та тривалою пропагандою та дезінформацією. Водночас недооцінювалися імперські амбіції та агресивні дії РФ, згортання демократії та стан справ у сфері прав людини в РФ. Економічна співпраця з авторитарним режимом та слабка реакція на незаконну анексію Криму у 2014 році надали РФ самовпевненості та фінансового ресурсу для проведення повномасштабної агресії проти України.

Вищезазначені стереотипи призвели не лише до переоцінки РФ, а й до недооцінки України. Саме тому Захід постійно був здивованим українською стійкістю та вибором українським суспільством європейського та євроатлантичного вектора наперекір всім прагненням РФ. Одностайність загальнонаціонального референдуму щодо незалежності України у 1991 році, Помаранчева революція 2004 року, Революція гідності 2013-2014 років та збройна боротьба 2014-2023 є прикладами, котрі переконливо спростовують антиукраїнські стереотипи.

Для подолання стереотипів необхідно реалізовувати наступні підходи:

• Нічого про Україну без України, адже суверенна держава має виключне право на самовизначення та представлення власних інтересів на світовій арені;
• Визнання втрат та жертв українського суспільства внаслідок агресії неспівмірними з будь-якими утисками, яких зазнало російське суспільство від авторитарного режиму;
• Визнання провалу підходу, що торгівля з РФ запобігає її агресії, та зниження залежності європейської політики й економіки від РФ;
• Визнання провалу демократизації РФ після розпаду СРСР;
• Висування вимоги до РФ щодо виконання Декларації Генеральної Асамблеї ООН про надання незалежності колоніальним країнам та народам;
• Визнання того факту, що державні органи Російської Федерації веапонізують (перетворюють на зброю) гуманітарну співпрацю з країнами світу, в тому числі спорт, музику, науковий обмін, культурний обмін, розвиток російських громад за кордоном; все це використовується для здійснення шкідливого впливу в медійному та культурному середовищі країн Заходу;
• Забезпечення ефективної боротьби з російською дезінформацією в країнах Заходу, особливо перед виборами.

Досвід російської агресії доводить, що пропаганда на державному рівні агресивної війни та геноциду повинна викликати потужну реакцію світового співтовариства, аж до запровадження санкцій. Відсутність реакції на розпочату пропагандистську підготовку до війни врешті призводить до набагато гірших наслідків.

2.3. Деколонізація та подолання тоталітаризму в РФ
Стійкого та сталого миру в Європі не буде, якщо на континенті залишатиметься країна, яка у гірших традиціях темних віків історії не поважає права людини і не гарантує їх дотримання навіть своїм громадянам, яка залишилася імперією, що не гарантує свободу розвитку своїм корінним народам та національним меншинам, яка використовує політику історичної пам’яті, громадські організації, церкву, суди не для гарантування свободи та розвитку своїм громадянам, а для обґрунтування та підтримання тоталітарної влади, агресивної зовнішньої політики та експансивного мілітаризму. Агресія РФ проти України засвідчила необхідність деколонізації РФ та подолання тоталітарних практик реалізації влади в ній.

Тому для забезпечення стійкого і сталого миру в Європі РФ повинна насамперед привести свій конституційний лад, суспільний устрій та свою політику до сучасних норм, причому зробити це не лише юридично, а й фактично. Це є однією з необхідних умов початку обговорення нормалізації відносин з нею.

По-перше, необхідно привести конституцію РФ до міжнародно визнаних стандартів, визначених у рекомендаціях Ради Європи та Венеційської комісії як її спеціалізованого органу. Насамперед конституція має закріплювати:

• визнання принципу правовладдя (верховенства права, а не закону) в основі своєї правової системи, дотримання його в інтерпретації Європейського суду з прав людини;
• гарантування в конституції всіх міжнародно визнаних прав людини;
• встановлення механізму реалізації права на самовизначення колонізованим корінним народам РФ в порядку, задекларованому основоположними документами ООН;
• гарантування місцевого самоврядування, закріплення децентралізації на засадах принципу субсидіарності;
• надання суб’єктам федерації права на широке регіональне самоврядування, включаючи володіння надрами, набуття вигод від їх експлуатації та отримання доходів від усіх видів економічної діяльності на території регіону;
• реальний парламентаризм і закріплення політичного плюралізму, демократичних стандартів виборчого та референдумного законодавства;
• встановлення дієвої системи стримувань і противаг як запобіжника проти відновлення авторитаризму;
• гарантування незалежності правосуддя;
• визнання вищості міжнародних зобов’язань країни над внутрішнім законодавством.

По-друге, необхідно привести реальний лад РФ у відповідність до її конституції, а для цього:

• відновити закріплений в конституції федеративний характер держави, оновивши федеративний договір,
• відновити закріплені в конституції права людини,
• надати свободу політичним в’язням, забезпечити безпечне повернення політичних емігрантів, зняти перешкоди для участі в політичному процесі осіб, репресованих режимом Путіна;
• забезпечити вільне створення й функціонування політичних партій та їхню участь у виборах;
• гарантувати проведення виборів за участю міжнародних спостерігачів та з дотриманням відповідних принципів.

Досвід багатьох країн, які виходили з тоталітаризму, засвідчує також позитивний ефект відмови від одноособового політичного лідерства (монарха чи президента) та переходу до організації влади на основі політичного плюралізму і парламентаризму.

Поки РФ залишається імперією, тримає у своєму складі колонізовані народи, не визнаючи їхнього права на самовизначення, експлуатує в інтересах центру та олігархів території суб’єктів федерації, шанси РФ стати демократичною правовою європейською державою залишаються близькими до нуля. Тому необхідно інформаційно та політично забезпечити можливість реалізації колонізованими та корінними народами, а також мешканцями колонізованих територій визнаного базовими документами ООН права на самовизначення, якщо на то буде чітко виражена воля цих народів. При цьому не слід боятися можливого формування нових незалежних держав, важливо лише сприяти демократичному та мирному характеру цього процесу.

Крім приведення до цивілізованих стандартів конституції і законодавства, важливо створити умови для трансформації суспільної свідомості від підтримки імперіалістичної агресивної концепції «русского міра» до поваги гідності та свободи всіх людей, націй і народів. Одним з інструментів такої трансформації є люстрація – встановлена законом неможливість займати публічні посади та брати участь в публічному житті (включно з викладацькою діяльністю та виступами в засобах масової інформації) впродовж 25 років особам, причетним до формування та функціонування путінського тоталітарного режиму, який культивує ненависть до інших народів та антизахідну істерію, відродив російський імперіалізм та виправдовує його минулі злочини, вдався до неправового застосування збройних сил у Чечні, Грузії, Молдові, Україні, вчинив злочини геноциду в Україні. Коло причетних осіб має включати депутатів парламенту, що голосували за агресію проти України; суддів конституційного суду РФ, що визнавали законність анексії Криму; керівників, редакторів та журналістів політичних програм федеральних медіа; керівників Російської православної церкви, Духовних управлінь мусульман та інших релігійних діячів, що пропагували й схвалювали війну; генералів збройних сил та службовців ФСБ; членів уряду та посадовців адміністрації президента РФ тощо.

Необхідно визнати злочинними органи ЧК-НКВС-КДБ-ФСБ, щоб виключити у майбутньому будь-які спроби захопити владу їхніми співробітниками та контролювати державу. Також необхідно забезпечити цивільний контроль над сектором безпеки.

2.4. Подолання минулого. Деколонізація російської історії та інформаційної політики (подолання причин і наслідків імперського режиму)
«Нормалізація» РФ неможлива без проведення відповідних заходів у гуманітарній політиці. За аналогією з денацифікацією гітлерівської Німеччини після її поразки, ця політика у випадку РФ має звестися до її «дерашизації». Під цим розуміємо не заборону чи ущемлення російської ідентичності, мови та культури (подібно до того, як російська влада робила це по відношенню до українців та інших народів), а подолання ототожнення РФ з «великою Руссю» та «русским міром». Саме з цим ототожненням пов'язані ідея та державна політика «величі РФ», почуття історичної виключності Росії як окремої цивілізації, зверхність та територіальні претензії до нібито «неісторичних» народів-сусідів і спроби встановити своє монопольне право на їхню історію.

Заради досягнення цієї мети варто:

• засудити злочини радянської влади та путінського режиму щодо народів СРСР та Європи, прирівнявши їх до злочинів проти людяності;
• відновити роботу «Меморіалу» та інших історичних інституцій, котрі займалися збиранням та розслідуванням злочинів радянської влади;
• розкрити архіви радянських та пострадянських часів для можливості роботи у них істориків;
• заборонити вживання будь-яких знаків і символів, пов'язаних із масовими злочинами російської і радянської влади;
• ліквідувати усі пам’ятники особам, котрі відповідальні за ці злочини (включно з мавзолеєм Леніна), а також забрати їхні прізвища з назв населених пунктів, площ і вулиць;
• радикально переглянути шкільну програму з російської історії та російської літератури та підготувати нове покоління шкільних підручників, в яких будуть не виправдовуватися та героїзуватися, а засуджуватися численні прояви насильства у російському минулому;
• особливий наголос має ставитися на деімперіалізації історії РФ – тобто на показі історичної суб‘єктності інших народів, що входили у склад Російської імперії та Радянського Союзу;
• з метою підвищення цієї суб'єктності запровадити кафедри з історії, мови та культури цих народів у містах, які є адміністративними центрами/столицями їхніх адміністративно-політичних утворень;
• зробити викладання історії, мови та культури неросійських народів обов'язковим для всіх, хто проживає на їхніх землях, а знання місцевої мови – обов'язковим для зайняття адміністративних посад;
• всіляко сприяти відродженню мови і культури тих корінних народів, котрі опинилися перед загрозою зникнення, відповідно до міжнародного законодавства;
• деімперіалізація історії Росії означає також створення національної (неімперської) історії самої Росії;
• започаткувати реформу роздержавлення медіа-активів РФ та громадського нагляду за їх роботою;
• ліквідувати Федеральне агентство у справах Співдружності Незалежних Держав, співвітчизників, що проживають за кордоном, та по міжнародному гуманітарному співробітництву (Россотрудничество) як державний орган, що порушує Віденську конвенцію, слугуючи організацією дипломатичного прикриття для спеціальних служб та розвідувальних органів РФ;
• ліквідувати Фонд «Русский мир» як організацію, яка у своїй діяльності користується екстремістськими гаслами (зокрема, «кордони Росії ніде не закінчуються»), чим створює небезпеку для сталого миру.

2.5. Роззброєння РФ
Сучасна Росія є наслідком багатьох століть кривавих колоніальних розширень, знищення народів, жорстокої експлуатації людей та обмеження прав громадян. Тривала історія утисків як сусідів, так і власних громадян не перервалася в сучасну добу, коли демократія, права людини та засади мирного співіснування стали основою сучасного світового порядку. Без докорінних змін у культурній, політичній та управлінській традиціях Росія навіть після поразки ризикує перетворитися на державу, яка прагнутиме реваншу і становитиме загрозу наступним поколінням.

Саме тому РФ повинна бути демілітаризована, роззброєна і позбавлена змоги розпочати нову війну в Європі. Плани міністерства оборони РФ з нарощування збройних сил протягом 2023-2026 років до 1,5 млн осіб, утворення двох нових військових округів (Московського і Ленінградського), плани створення нових механізованих та артилерійських дивізій, перетворення повітряно-десантних бригад та бригад морської піхоти на дивізії, розміщення на кордоні з майбутнім членом НАТО Фінляндією армійського корпусу вказують на те, що через певний час РФ буде готова здійснити агресію більшими і краще підготовленими силами з використанням тактичної ядерної зброї. Відновлюючи наступальну дивізійну структуру часів СРСР, РФ трансформує свої збройні сили під вирішення стратегічних наступальних завдань.

Можливі кілька напрямків російського наступу в Європі. Високоймовірною є агресія проти країн Балтії та Польщі. Молдова та Румунія на півдні, Словаччина у центрі та Фінляндія на півночі східного флангу НАТО можуть стати цілями наступної російської агресії. Якщо зараз, коли РФ ослаблена програною війною з Україною, світ не скористається моментом для її повного роззброєння, він зіштовхнеться з новою російською війною. Вона буде супроводжуватись застосуванням тактичної ядерної зброї, тому що тільки зі звичайною зброєю РФ ніколи не буде достатньо сильною.

Першим бар’єром агресії зі сходу завжди буде Україна. Саме тому Україна має бути в НАТО. Ми не розглядаємо наше майбутнє членство лише в контексті гарантії безпеки для України. На основі Статті 5 Північноатлантичного договору ми хочемо бути разом з нашими сусідами по НАТО східним щитом Альянсу проти російської агресії. Україна має бути оснащена найкращими озброєннями та військовою технікою. Членство в НАТО – це наш внесок у спільну європейську безпеку. Україна має стати наріжним каменем стратегії колективної оборони НАТО.

Демілітаризація та денуклеаризація РФ є необхідними з позиції покарання світовою спільнотою ядерної держави-агресора, що здійснила напад на без’ядерну державу, погрожує застосуванням ядерної зброї, здійснила захоплення об’єктів атомної енергетики з ризиком виникнення масштабної ядерної аварії, стимулювала дискредитацію глобального режиму нерозповсюдження ядерної зброї й прискорення розробок такої зброї та її носіїв в порогових країнах.

РФ як країні, яка вдалась до агресії зі здійсненням воєнних злочинів, злочинів проти людяності, геноцидної практики, має бути заборонена військова присутність за межами національної території безвідносно до того, чи є вона офіційною присутністю формувань збройних сил РФ, чи у вигляді приватних військових компаній. Підлягають ліквідації усі військові бази та пункти базування за межами міжнародно визнаної території РФ. Щоб запобігти новій війні в Європі, для РФ мають бути встановлені обмеження в рамках нового формату переговорів по контролю звичайних збройних сил та озброєнь в Європі.

Демілітаризація агресора має включати:

• ліквідацію військово-морської присутності РФ в Азово-Чорноморському басейні;
• створення демілітаризованої зони Північ-Південь на території РФ від Балтики до Азовського та Чорного морів, включаючи Калінінградську область;
• ліквідацію приватних військових компаній із забороною їх створення в подальшому.

Також демілітаризації підлягає Білорусь як держава-союзник агресора, що надала свою територію для нападу на Україну.

Денуклеаризація Росії диктується безпрецедентністю нападу ядерної держави на без’ядерну учасницю ДНЯЗ, яка добровільно відмовилась від ядерної зброї. Вважаємо, що США як провідна ядерна держава та інші члени «ядерного клубу» – Велика Британія, Франція та КНР як країни, відповідальні за долю світу, мають ініціювати запуск процесу схилення до денуклеаризації країни-агресора. Має бути поставлена умова – без денуклеаризації РФ неможливе зняття санкцій, а будь-яке ухилення від денуклеаризації супроводжуватиметься їх посиленням аж до повної економічної ізоляції РФ як джерела загрози миру в Європі.

2.6. Зміна світового енергетичного балансу та ресурсного підходу до економіки як фактор сталого миру
РФ використовувала енергетику як зброю; отже, ці можливості треба обмежити.

Досягнення цілей Паризької угоди зі скорочення викидів, реалізація ЄС свого Зеленого Курсу вже поставили під питання використання викопних видів палива у майбутньому, у тому числі російської нафти та газу. Війна РФ проти України має пришвидшити цей процес – частка російських енергоресурсів на європейському ринку вже зводиться до нуля і буде заміщатися відновлюваними джерелами енергії. Постачання на світовий ринок має відбуватися під контролем міжнародної спільноти.

Будучи одним із ключових гравців на світовому енергетичному ринку, РФ постійно демонструє неспроможність розумно розпорядитися отриманими доходами від продажу природних ресурсів і, замість розвитку добробуту регіонів країни, витрачає їх через корупцію, на знищення опозиції та організацію війн з іншими країнами. Мовчазне невтручання країн-покупців (особливо членів ЄС) у те, на які цілі витрачаються кошти від продажу газу та нафти, стало однією з причин війн, розпочатих РФ у Грузії та Україні, оскільки дало владі РФ неконтрольовані надприбутки. Оскільки глобальна торгівля нафтою і газом ще зберігатиметься протягом десятиліть, принципи такої торгівлі мають бути змінені.

Краща координація країн-покупців нафти й газу дозволяє обмежувати маніпуляції й шантаж в енергетичному секторі. Застосування “price caps” (стелі ціни на товар), координація щодо обмежень на морську торгівлю російською нафтою показали, що світ може виграти від формування єдиної позиції на ринку.

Європейський Союз уже розпочав процес для спільних закупівель газу серед країн- членів. Цілком може бути виграшною ситуація, коли на противагу ОПЕК буде сформовано об’єднання найбільших покупців енергетичних ресурсів, що матиме вплив на глобальну політику в сфері енергетики.

В рамках накладання санкцій за порушення міжнародного права та формування спільних дій з відновлення договороспроможності Росії має бути створено механізм продажу природних ресурсів лише через спеціальний рахунок спеціалізованої міжнародної Агенції, яка забезпечить контроль над тим, щоб кошти вкладалися лише у розвиток інфраструктури і добробуту регіонів країни й підтримку прав людини. Також завданням такої Агенції має бути переорієнтація частини прибутку для фінансування відбудови України. Отримавши важкі руйнування понад 50 відсотків енергетичної системи, Україна буде справедливо вимагати її відбудови на принципах досягнення кліматичної нейтральності за рахунок таких коштів.

Врахування уроків російської агресії для майбутнього енергетичного сектору означає:

• повне виключення РФ з безпосередньої торгівлі енергетичними носіями на міжнародному рівні;
• запровадження спеціального механізму продажу енергоносіїв через спеціалізовану міжнародну агенцію, яка матиме контроль над тим, щоб кошти спрямовувалися в проекти розвитку регіонів, а не фінансування озброєння;
• подальше об’єднання країн-покупців енергетичних ресурсів для посилення впливу на глобальних енергетичних ринках;
• включення у контракти західних компаній, що ведуть енергетичні проекти у країнах, що розвиваються, пункту заборони урядам витрачати прибутки від продажу на будь-які воєнні цілі чи порушення прав людини, спрямовуючи їх на завдання освіти, розвитку інфраструктури та розвиток вуглецево-нейтральних технологій (має бути опрацьована міжнародна система нагляду за такими витратами);
• зростання інвестицій у розвиток власної генерації, з відновлюваних джерел чи з використанням нових технологій (малі ядерні реактори);
• краща енергетична освіта населення для кращого розуміння «вартості» енергії та необхідності відповідального споживання.

***

Ми, автори цього маніфесту, представники українського громадянського суспільства, віримо, що втілення ідей цього документа унеможливить наступну агресію та забезпечить сталий мир в інтересах всіх народів, на практиці – не тільки в Західній, але й у Центрально-Східній Європі – реалізувавши гасло «ніколи знову».

Авторський колектив:
Андрій Андрушків, молодший сержант ЗСУ, магістр теології

Богдан Панкевич, співзасновник, член Політради Української Галицької партії

Валерій Пекар, викладач Києво-Могилянської та Львівської бізнес-шкіл

Володимир Горбач, виконавчий директор Інституту трансформації Північної Євразії

Ганна Гопко, голова правління Мережі захисту національних інтересів «АНТС», Міжнародний центр української перемоги (ICUV)

Дмитро Шульга, директор програми «Європа і світ» Міжнародного фонду «Відродження»

Євген Глібовицький, директор, аналітичний центр pro.mova

Ігор Коліушко, голова правління Центру політико-правових реформ

Костянтин Батозський, політолог

Масі Найєм, військовослужбовець ЗСУ, адвокат

Микола Виговський, громадський діяч

Михайло Гончар, президент Центру «Стратегія ХХІ», головний редактор часопису «Чорноморська безпека»

Наталія Гуменюк, журналіст

Оксана Дащаківська, керівниця офісу Міжнародного фонду «Відродження» у Львові

Олександр Сушко, виконавчий директор Міжнародного фонду «Відродження»

Олександра Матвійчук, голова Центру громадянських свобод

Олексій Ковжун

Ольга Айвазовська, голова правління Громадянської мережі ОПОРА

Орест Друль, редактор, «Збруч»

Павло Клімкін, міністр закордонних справ України в 2014-2019 рр.

Роман Романов, директор програми «Права людини і правосуддя», Міжнародний фонд «Відродження»

Святослав Павлюк, виконавчий директор Асоціації «Енергоефективні міста України»

Тарас Стецьків, народний депутат України п’яти скликань

Ярослав Грицак, професор Українського католицького Університету

Приєдналися до підписання на запрошення авторського колективу:
Aхтем Сеітаблаєв, режисер, актор, директор ДП «Кримський Дім», молодший сержант Сил ТрО ЗСУ

Алім Алієв, заступник генерального директора Українського інституту, член правління українського ПЕН

Аліна Михайлова, депутатка Київради, військовослужбовиця ЗСУ

Алла Самойленко, кастинг-директорка, членкиня правління Української кіноакадемії

Андрій Дещиця, виконувач обов’язків міністра закордонних справ України в 2014 р.

Андрій Длігач, голова Ради Коаліції бізнес-спільнот за модернізацію України, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Андрій Курков, письменник, член Українського ПЕН-центру

Андрій Любка, письменник

Аріяна Ґіць

Борис Херсонский, ректор КIСПП, Academic Honoris Causa (Belgium), поет та перекладач

Вахтанґ Кебуладзе, філософ, письменник, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Вахтанг Кіпіані, журналіст

Влад Троїцький, режисер, засновник гуртів Дахабраха, Dakh Daughters, проєкту NOVAOPERA

Володимир Дубровський, старший економіст CASE Україна

Володимир Єрмоленко, філософ, президент Українського ПЕН, головний редактор UkraineWorld.org

Всеволод Речицький, доцент Українського католицького університету, Голова Ради Харківської правозахисної групи

Геннадій Максак, виконавчий директор Ради зовнішньої політики «Українська призма»

Геннадій Мохненко, пастор, керівник «Капеланського батальйону Маріуполь», президент благодійного фонду Пілігрим

Георгій Коваленко, ректор Відкритого православного університету Святої Софії- Премудрості

Гетьманчук, директорка Центру «Нова Європа»

Євген Бистрицький, Український філософський фонд

Євген Дикий, ветеран російсько-української війни, публіцист, біолог, директор Національного антарктичного наукового центру МОН України

Ігор Гирич, завідувач відділу джерел з історії України ХІХ – поч. ХХ ст. Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України

Ігор Ісіченко, архиєпископ-емерит, професор Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна

Ігор Юхновський, академік НАН України

Ірина Соловей, філософиня, Garage Gang NGO

Кирило Говорун, професор Університетського коледжу Стокгольма

Лариса Денисенко, письменниця, правозахисниця

Леонід Фінберг, директор Центру юдаїки Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Марина Хромих, громадська діячка, виконавча директорка Фундації DEJURE

Маріанна Кіяновська, письменниця

Марія Берлінська, громадська активістка, ветеранка російсько-української війни

Микола Рябчук, почесний президент Українського ПЕН-центру

Мирослав Маринович, проректор Українського католицького університету

Михайло Винницький, викладач Києво-Могилянської Академії

о. Андрій Зелінський, військовий капелан УГКЦ, викладач УКУ, співзасновник УАЛ, голова Наглядової ради «Українського ветеранського фонду»

Оксана Форостина, редакторка опіній, «Україна Модерна»; стипендіатка програми Europe’s Futures Інституту наук про людину (Відень)

Олег Рибачук, голова Центру спільних дій

Олег Яськів, науковець, культуролог, проректор з наукової роботи Українського католицького університету, офіцер ЗСУ

Олександр Ябчанка, лейтенант ЗСУ, лікар, викладач Українського католицького університету

Олександра Дворецька, правозахисниця

Олександра Кольцова, авторка, співачка, медіаменеджерка

Олеся Островська-Люта, культурологиня, директорка Національного культурно- мистецького і музейного комплексу «Мистецький Арсенал»

Ольга Руднєва, СEO благодійної організації «Благодійний фонд “СУПЕРЛЮДИ”»

Роман Сон

Саід Ісмагілов, голова Українського центру ісламознавчих досліджень, військовий парамедик

Святослав Літинський, к.ф-м.н., доцент кафедри програмування, ГО «Незалежні».

Сергій Плохій, професор, департамент історії, Гарвардський університет Юрко Прохасько, автор, перекладач, психоаналітик

Сергій Філімонов, командир спецпідрозділу Гонор ЗСУ

Тарас Возняк, головний редактор Незалежного культурологічного журналу Ї Олена Галушка, співзасновниця Міжнародного центру української перемоги Альона

Юрій Головач, академік НАН України, головний науковий співробітник, Інститут фізики конденсованих систем НАН України

На території Нижньоворітської громади, на межі Львівської та Закарпатської областей, запустили першу в області вітрову електростанцію. Вона оснащена турбіною потужністю 4,8 МВт.
Про це Суспільному розповіла заступниця директора зі зв’язків з громадськістю ТОВ “Френдлі Віндтехнолоджі” Ольга Поштак.

За її словами, вітроелектростанцію під'єднали до електромережі і, відповідно до технічного регламенту, зараз проводять контроль і перевірку коректності роботи всього обладнання.

Цитата

"За кілька днів після завершення контролю, вітротурбіна вийде на свою номінальну потужність 4,8 МВт і тоді буде генерувати без обмежень. На сьогодні вона генерує на рівні 2 МВт", — розповіла Ольга Поштак.

Станом на 31 липня ВЕС виробила 98 тисяч кВт-год електроенергії. Ольга Поштак зазначила, що ця вітротурбіна може забезпечити електроенергією до 3000 домогосподарств.

Вітротурбіна має висоту башти 120 метрів і діаметр ротора — 152 метри. За таких технічних характеристик вона є "вітротурбіною середнього розміру", порівняно з іншими вітротурбінами, що наразі працюють в Україні.

За словами Ольги Поштак, будівництво та запуск вітроелектростанції погодили з провідними фахівцями, екологами та орнітологами.

Цитата

"Будівництву передував комплекс інженерно-геодезичних вишукувань. До дослідження залучаються екологи, біологи, які визначають, чи немає в тій місцевості червонокнижної флори та фауни, де проходить міграція птахів, враховувався ареал поширень першоцвітів", — додала Ольга Поштак.

Що кажуть екологи про встановлення вітроелектростанцій в гірських масивах

Щоб з’ясувати вплив на довкілля встановлення ВЕС в гірких районах Закарпаття, Суспільне звернулося за коментарем до кандидатки біологічних наук, доцентки кафедри зоології УжНУ, експерт-екологині ГО "Екосфера" Оксани Станкевич-Волосянчук.

За її словами, перша вітроустановка вітропарку "Островський" на території Нижньоворітської ТГ знаходиться при автодорозі М06 "Київ-Чоп". Загалом заплановано встановити 16 вітроустановок загальною потужність усього вітропарку 80 МВт.

Цитата

"Розвиток вітроенергетики в Україні є позитивним аспектом розвитку відновлювальної енергетики, зважаючи на те, що Україна загалом має високий потенціал для розвитку цього виду ВДЕ. При цьому хочу зауважити, що вітроенергетичні проєкти рекомендовано розвивати у місцях з рівнинним ландшафтом, де території добре освоєні людиною, де існує гарно розвинена дорожна інфраструктура, лінії електропередач, де присутній безпосередній споживач електроенергії та відсутні об’єкти, які становлять високу природну цінність, зокрема праліси, заказники, об’єкти Смарагдової мережі та інші природоохоронні території. З цієї точки зору ця вітроустановка розташована досить вдало, хоча і сусідить з НПП "Бойківщина" на Львівщині", — розповіла екологиня.

Оксана Станкевич-Волосянчук зауважує, що проєкти з розвитку вітроенергетики, які плануються до реалізації на Карпатському високогір’ї, на думку переважної більшості моїх науковців, є надзвичайно загрожуючими для природи і кліматична користь від них не виправдовує втрат, який зазнає довкілля.

За словами екологині, ці проєкти не підтримуються жодною із знаних та впливових природоохоронних організацій в Україні. Адже головною метою розвитку відновлювальних джерел енергії є збереження природи та клімату, а не знищення природних екосистем, які забезпечують нам цілком безкоштовно цілий ряд екосистемних послуг, зокрема кліматичних. Високогір’я Українських Карпат є важкодоступним, облаштування будівельних майданчиків на високогір’ї потребує спеціального прокладання доріг до полонин, часто, через заповідні території, зокрема на Полонині Рівна (заказник загальнодержавного значення "Тур’є-Полянський") та на Верховинському Вододільному хребті (заказник місцевого значення "Привододільний"), завдаючи шкоди охоронюваним об’єктам природно-заповідного фонду.

Цитата

"Скажу більше — високогір’я Українських Карпат захищене Рамковою конвенцією про охорону та сталий розвиток Карпат (Карпатська конвенція) та Конвенцією про охорону дикої флори та фауни і їхніх природних середовищ існування (Бернською конвенцією), як середовище для субальпійських видів рослин, оселищ, тварин та екокоридори для їхньої міграції. При достатній кількості в Україні трансформованих і деградованих ландшафтів, немає потреби перетворювати на промислові майданчики найцінніші високогірні ландшафти, де вирує дике життя з обмеженою присутністю людини. Не даремно в сусідній Словаччині високогір’я цінується як ресурс для розвитку екотуризму та охорони природи і на цих територіях проєкти з вітроенергетики не реалізовуються", — каже Оксана Станкевич-Волосянчук.

Оксана Станкевич-Волосянчук відзначає гігантизм проєктів ВЕС у Закарпатті та децентралізацію об’єктів електрогенерації як спосіб уникнення гігантизму.

За її словами, реалізовані проєкти ВЕС у сусідній Львівщині: ВЕС Старий Самбір 1 (13,2 МВт), ВЕС Старий Самбір 2 (20,7 МВт), Орівська ВЕС (54 МВт). Ці ВЕС мають до десятка вітроустановок, не більше. Перші дві ВЕС розташовані на пагорбах над м. Старий Самбір (висота понад 400 м над р. м., а Орівська ВЕС — на висоті понад 700 м над р. м. над с. Орів.

Цитата

"Це не високогір’я, а якраз такі висоти, як ВЕС "Островський" у Нижніх Воротах. На мою думку, за такими вітропарками майбутнє. Проєкт-гіганти на високогір’ї, які просуваються у Закарпатті (Полонина Боржава, Полонина Рівна, Верховинський Вододільний хребет, Лютянська Голиця), є шкідливими не лише для природи, але й для іміджу самої вітроенергетичної галузі в Україні", — додала екологиня.

Джерело: Суспільне:Новини

Маніфест

1

1 грудня 1991 року українці змінили хід власної та світової історії, проголосивши незалежність своєї країни. Сьогодні знову історія України та світу залежить від нашого вибору. Саме тому ми обрали цей день 1 грудня для публікації нашого Маніфесту.

Ми живемо у великі й тривожні часи, коли світ стоїть на розвилці між захопливими можливостями розвитку та безпрецедентними загрозами існуванню. Й доля не лише нас, а всього світу значною мірою залежить від того, чи зможе Україна вижити, вистояти, перемогти.

Майже дванадцять років війни, з них чотири роки повномасштабної посилюють втому, вигорання та зневіру в українському суспільстві. Проте ми стверджуємо, що перемога можлива й досяжна. Важливо визначити її, показати шлях і дати обґрунтовану надію.

Наше уявлення про перемогу має бути чітким, реалістичним, зрозумілим, незалежним від поточних подій та породжених ними психологічних гойдалок.

Передусім ми хочемо ствердити, що наша перемога можлива. Росії не вдалося й не вдасться здобути перемогу над Україною. Незважаючи на чисельну та ресурсну перевагу, Москві за майже чотири роки повномасштабної війни не вдалося досягти жодних стратегічних цілей.

Ми розуміємо, що шлях до нашої перемоги може бути складним і довгим. Перемога – не одномоментна подія, а динамічний багатоетапний процес.

Справді важко говорити про перемогу, коли ворог здійснює безпрецедентний та часом успішний тиск на фронті та в тилу. Нехтуючи шаленими втратами, він вигризає кілометри нашої території, пролізає крізь наші позиції, щоденно вбиває людей в містах та селах ракетами та дронами, руйнує інфраструктуру. Загальновідомим є брак людей в підрозділах, а герої, які служать в зонах ведення активних бойових дій, щохвилини ризикують життям. Водночас, незважаючи на це, здебільшого плани ворога постійно зриваються і його мрії про знищення України залишаються нездійсненними.

Ситуацію ускладнює те, що ця війна вже стала частиною більшої глобальної кризи, на фоні створеної коаліції диктатур, суперечливої політики США, кризи демократій, міжнародного права та світового порядку в цілому. В ході цього протистояння Росія націлилась на руйнацію європейської архітектури безпеки, дискредитацію ключових її інституцій, насамперед НАТО. Це знаходить підтримку в інших диктатур, що дозволяє Росії попри санкційний тиск поки уникати виснаження ресурсів.

Не забуваючи про виклики сьогодення, важливо розуміти контури мети. Для досягнення нашої перемоги ми маємо усвідомити її сутність та шлях до неї. Історично всі перемоги у затяжних війнах планувалися саме під час найважчих періодів спротиву.

Від самого початку, Україна прагне досягти абсолютної перемоги на всіх напрямках, включаючи припинення бойових дій, виведення окупаційних військ РФ та повне відновлення територіальної цілісності країни у кордонах 1991 року. Повноцінна перемога також включає повернення всіх викрадених дітей, полонених та депортованих осіб, засудження режиму РФ у міжнародному суді із притягненням його ключових осіб до відповідальності за скоєні злочини, а також відшкодування збитків. Україна має отримати гарантії безпеки та членство в Європейському союзі й НАТО без будь-яких обмежень.

Це є перемога-максимум. Ми не маємо права від неї відмовитись, адже за нею стоять долі мільйонів людей. Звичайно, ми мріємо про повний й остаточний розгром ворога та зникнення його з мапи світу. Такі мрії мають під собою історичне підґрунтя: імперії не вічні. Але будьмо реалістами: це може бути довга перспектива. Тому нам потрібно визначити найближчу точку, яка позначить початок цього шляху. Точку, яку можна вважати переконливим початком перемоги. Назвімо її перемогою-мінімум. Це не вдасться зробити одним реченням – наша перемога має три виміри:

1. Військовий вимір перемоги: стратегічна нейтралізація ворога

2. Політичний вимір перемоги: збереження суверенітету

3. Людський вимір перемоги: успішна Україна

Лише усі три виміри разом означають перемогу. Перший вимір спрямований на протидію військовій навалі ворога. Другий забезпечує виживання країни в довгостроковій перспективі. Третій робить неможливим успіх ворога у майбутньому, навіть якщо він готовий платити надвисоку ціну. Розглянемо коротко всі три виміри.

2
Військовий вимір перемоги: стратегічна нейтралізація ворога

Військовий вимір перемоги: стратегічна нейтралізація ворога

Росія не демонструє жодного наміру зупиняти загарбницьку війну, Вона продовжує мобілізовувати ресурси та зовнішню підтримку інших авторитарних режимів. Війна стала структурною основою російського режиму, запорукою його виживання.

Багато хто помилково вважає, що переговори покладуть край війні. Це могло би бути так, якби ця війна велася за території. Це не так. Росія має власні величезні території, занедбані й нерозвинені, а окуповані українські території вона систематично спустошує, знищуючи їхній економічний та людський потенціал.

Насправді, ставки набагато вищі: стратегічна ціль Кремля – стерти Україну з політичної карти світу, як крок до відновлення великодержавного імперського статусу Росії та глобальної поразки Заходу. Це означає, що самого виживання української держави замало. Україні потрібна стратегія перемоги і розвитку в умовах постійного військового тиску.

Нині триває війна на виснаження. В цій війні Україні вдалося завдяки активній обороні з застосуванням новітніх технологій зірвати російські плани та завадити Москві досягти стратегічних проривів попри чисельну та ресурсну перевагу. Проте тривала війна на виснаження веде до повільного вичерпання людського й економічного потенціалу України. Нині потрібна ширша й активніша концепція — стратегічна нейтралізація ворога.

Стратегічна нейтралізація не має на меті примусити Москву до переговорів або виснажити її через максимальні втрати. Натомість вона прагне через точкові удари паралізувати спроможність росіян досягти будь-якого значущого успіху у здійсненні своїх воєнних і політичних цілей.

Україна вже демонструє чимало прикладів стратегічної нейтралізації. Українські удари змусили російський флот відступити від західної частини Чорного моря, що дозволило відновити зерновий коридор. Україна блокує й не допускає російську пілотовану авіацію в наш повітряний простір, водночас періодично завдаючи ударів по російських авіабазах.

На суші застосування роботизованих та безпілотних систем, високоточних засобів артилерії, ракетних систем створило "зони смерті", де щоденно завдаються відчутні втрати агресору та уповільнюється його просування вглиб України. Українські кібервійська щоденно зривають російські кібероперації. Інформаційні операції Москви не змогли підірвати ані внутрішню стійкість, ані західну підтримку.

Це є часткові перемоги. Важливо, щоб вони злилися в одне ціле – щоб зробити російську агресію марною, а воєнні плани Кремля нездійсненними і, зрештою, саморуйнівними.

Але для цього Україна має стояти на крок попереду в критичних спроможностях та технологіях, попри постійний тиск та адаптацію ворога. Вирішальним фактором успіху буде здатність України виграти гонку військово-технологічних інновацій та масштабування нових систем. Україна мусить володіти в цій гонці стратегічною ініціативою, щоб саме Росія, а не Україна, була змушена реагувати й оборонятися.

Таким чином, шлях до перемоги лежить не лише через сценарії повного розгрому Росії на полі бою або мирних переговорів, а через створення стійкої, безпечної, демократичної та успішної держави навіть в умовах постійної загрози. Це також вимагає перебудувати відносини з союзниками, забезпечивши їхню підтримку не до гіпотетичного миру, а протягом тривалого часу.

3
Політичний вимір перемоги: збереження суверенітету

Потрібно ще раз наголосити, що справжньою стратегічною метою Росії є ліквідація української державності та ідентичності, недопущення повернення України до європейського цивілізаційного простору. Адже без України, найбільшої й найважливішої колишньої колонії, імперія не може повернути собі великодержавний статус і вплив.

Саме тому об'єктом російської агресії є ідентичність українського населення, яка підривається шляхом знищення культурних об'єктів, масового викрадення дітей із примусовою зміною їхньої ідентичності, позбавлення нас своєї історії та присвоювання наших культурних досягнень. Усі ці дії кваліфікуються як геноцид.

Ми, українці, понад усе хочемо миру та рішуче підтримуємо зусилля мирного процесу. Але, як ми бачимо, Росія не погоджується на будь-які пропозиції, що призвели б до сталого миру та збереження нашої безпеки й суверенітету.

Тиск великих держав може примусити Україну обмежити свій суверенітет, наприклад, забороняючи Україні приєднуватися до економічних, політичних чи військових союзів. Але категорично неприпустимими червоними лініями є поступки, які ведуть до подальшої втрати суверенітету: обмеження Сил оборони по чисельності, озброєнню тощо, а також повернення до України російських політичних, культурних, релігійних та медійних організацій, що означатиме продовження війни іншими засобами.

Також не може бути предметом торгу приєднання України до Європейського Союзу. Адже саме повернення до європейської цивілізації шляхом набуття членства в ЄС та остаточний вихід з "русского міра" є сенсом головних подій в Україні останніх десятиліть. Приєднання України до ЄС вирішує стратегічне питання безпеки та добробуту нас і наших дітей та онуків. Україна посилить європейську родину як надійний учасник нової європейської архітектури безпеки, єдиний носій практичних знань щодо протистояння сучасним формам агресій та загроз.

4
Людський вимір перемоги: успішна Україна, добробут і щастя українців

Шлях до глобальної субʼєктності і безпеки — це також і побудова заснованої на верховенстві права країни можливостей з ефективною системою державного управління.

Україна має стати країною можливостей, вартою того, щоб тут жити, щоб до неї повертатися, щоб у неї інвестувати, тут народжувати дітей; привабливим місцем творення, інновацій, розвитку, підприємництва; з глобальною суб'єктністю, розвиненим людським капіталом, підприємницькою й інновативною культурою. Щоб це сталося, зміни в країні фокусуються на верховенстві права, економічній свободі, розвитку освіти й культури та людиноцентричності в усіх сферах життя.

В такій Україні держава є людиноцентричною — сервісною, з інклюзивними політичними й громадськими інституціями, державою, "увласненою" суспільством. Людиноцентрична держава ставить пріоритетом права людини, турбується про тих, хто не може потурбуватися про себе, й гарантує можливості та створює умови для кожного.

В такій Україні громадяни є відповідальними за власний розвиток, добробут, освіту та здоров'я родини. В країні розвинуте субʼєктне горизонтальне громадянське суспільство, цінними є людяність і самоактивація, а громадяни рівні перед законом. Людиноцентричність втілюється в добробут та щастя кожної людини й родини.

У воєнній сфері людиноцентричність означає побудову армії, яка намагається максимально зберегти життя воїнів. У такій армії вони можуть максимально розкрити свій потенціал, мати належний рівень захисту, а члени їхніх родин захищені й забезпечені. В Україні громадяни не уникають виконання воєнного обовʼязку; в умовах війни працює принцип суспільної солідарності – де кожен і кожна несе воєнний тягар відповідно до своїх можливостей.

У культурній сфері людиноцентричність означає у першу чергу визнання стратегічної важливості культури як царини, де формується ідентичність, творяться нові, проривні сенси, збільшується присутність та суб'єктність України у світі.

Це країна, в якій справедливість — це суспільне благо. Це країна, в якій нульова толерантність до корупції втілюється у щоденних діях кожної людини.

Це країна сильного місцевого самоврядування, в якій кожна громада й кожний регіон є цінним і самодостатнім, проте тільки разом ми утворюємо гармонійну цілісну державу.

Це країна з експортоорієнтованою, вільною й інвестиційно привабливою економікою та рівними й прозорими "правилами гри". Країна великих амбітних проєктів, значущих для всього світу, у різних галузях, від аграрного комплексу та біотехнологій до дроно- та ракетобудування, від логістики до штучного інтелекту, віртуальних активів та інших перспективних інноваційних сфер. Водночас в Україні вільно почувається малий бізнес, і кожна людина має можливості стати економічно самозарадною.

Українська стійкість, підприємливість, гнучкість й адаптивність — значна конкурентна перевага в новому світі. Сміливість в ідеях і масштабуванні, винахідливість, вибудовування горизонтальних звʼязків — те, що ми вже вміємо, — стає затребуваним у глобальній економіці, бізнесі, політиці, побудові спільнот. За таких обставин Україна перестає бути проблемою й стає частиною рішення.

І саме це дає нам підстави нарешті перестати наздоганяти й почати формувати нову реальність.

5

Все описане вище є досяжним. В цьому переконують приклади десятків інших країн на різних континентах, які вже пройшли цей шлях, як-от Нідерланди та Англія у 16-17 століттях, США та Франція у 18-19 століттях, Німеччина, Італія, Ізраїль та Польща у 20 столітті. Три риси є спільними для них усіх: перехід тривав кілька десятиліть, політичні еліти мали волю міняти долю країни, і майже завжди це ставалося у добу війн та революцій.

Україна за роки незалежності пройшла складний і довгий шлях від колишньої імперської колонії до держави, яка вистояла в умовах надзвичайних криз і війни та зробила чимало реформ, що виводять її з "русского міра". Попри останні спроби Москви повернути Україну в свої обійми та власні хиби на кшталт корупції, що загрожують поверненням у минуле, – ми віримо, що Україна має сили на ривок у майбутнє.

Успіх не гарантовано. Адже майбутнє не визначене наперед. Історію творять люди, ми з вами. І ми віримо, що Україна виживе, вистоїть і переможе.

Остаточний вихід з "русского міра" і повернення до західної цивілізації буде історичною перемогою не лише для України, а й для самого Заходу, а врешті й для всього світу. Світу, де на одного агресивного хижака стане менше, а на одну велику й вільну державу стане більше. Світу, де буде більше безпеки, свободи й добробуту.

Як писали батьки-засновники українського руху Кирило-Мефодіївські братчики: Україна була каменем, який відкинули будівничі, – а може стати наріжним каменем нового світу.

Співавтори та співавторки:

Михайло Винницький, викладач Києво-Могилянської Академії

Вікторія Войціцька, народна депутатка Верховної Ради України 2014-2019, членкиня правління аналітичного центру "We Build Ukraine"

Ярослав Грицак, професор історії Українського католицького університету

Андрій Длігач, д.е.н., професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, голова Ради Коаліції бізнес-спільнот за модернізацію України, співзасновник Kyiv Foresight Foundation

Андрій Загороднюк, Голова правління Центру оборонних стратегій

Лана Зеркаль, Надзвичайний і повноважний посол, член Координаційної ради Ukraine Facility Platform

Павло Казарін, журналіст, публіцист, сержант ЗСУ

Ігор Коліушко, голова правління Центру політико-правових реформ

Наталія Кривда, професорка Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Голова Наглядової ради Українського культурного фонду

Олександра Матвійчук, голова Центру громадянських свобод

Олеся Островська-Люта, генеральна директорка Національного культурно-мистецького та музейного комплексу "Мистецький арсенал"

Валерій Пекар, викладач Києво-Могилянської бізнес-школи та бізнес-школи Українського католицького університету

Олександр Стародубцев, засновник Прозорро

Олена Сотник, голова ГО "ГрандСтретеджіUA", народна депутатка Верховної Ради України 2015-2019

Олександр Сушко, виконавчий директор Міжнародного фонду "Відродження"

Світлана Хилюк, деканка факультету права Українського католицького університету

Ярослав Юрчишин, народний депутат України, голова комітету Верховної ради України з питань свободи слова

Підтримали:

Марія Берлінська, керівниця Центру підтримки аеророзвідки та проекту з розвитку військових технологій Victory Drones

Володимир В'ятрович, історик, народний депутат України

Мирослав Гай, ветеран російсько-української війни

Олексій Гарань, професор Києво-Могилянської академії, науковий радник Фонду "Демократичні ініціативи" ім. І. Кучеріва

Михайло Гончар, президент Центру глобалістики "Стратегія ХХІ", головний редактор часопису "Чорноморська безпека"

Роман Грищук, народний депутат України

Юрій Гудименко, голова Громадської антикорупційної ради при Міністерстві оборони України

Володимир Єрмоленко, філософ, президент Українського ПЕН

Сергій Жадан, письменник, військовослужбовець

Йосиф Зісельс, Ініціативна група "Першого грудня", головуючий

Віктор Кевлюк, полковник запасу, експерт Центру оборонних стратегій

Всеволод Кожемяко, доброволець

Мирослав Маринович, радник ректора УКУ та колишній політвʼязень ГУЛАГу

Юлія Марушевська, співзасновниця ГО Frontline Reforms

Севгіль Мусаєва, головна редакторка "Української Правди"

Леся Огризко, директорка Sahaidachnyi Security Center

Юлія Паєвська (Тайра), військовослужбовиця, поетка, психолог

Сергій Притула, засновник благодійного фонду

Сергій Стерненко, громадський діяч, волонтер

Тарас Стецьків, депутат українського парламенту пʼяти скликань, голова ГО "Зарваницька громадська ініціатива"

Аліна Фролова, заступник голови правління Центру оборонних стратегій, засновник Invictus Games в Україні

Олександр Хара, дипломат, директор Центру оборонних стратегій

Ярина Ясиневич, громадська діячка, членкиня Ради Коаліції Реанімаційний пакет реформ, керівниця програм Центру досліджень визвольного руху

Ярослав Яцків, академік НАН України

Едуард Чізмар, Засновник та голова ZORAX Foundation (ГО ЗОРАКС)

Долучити свій підпис на підтримку Маніфесту: 

https://forms.gle/ViGixCTuMY9P8FQR6

Джерело: Українська Правда