Загальне

Маніфест 1 1 грудня 1991 року українці змінили хід власної та світової історії, проголосивши незалежність своєї країни. Сьогодні знову історія України та світу залежить від нашого вибору. Саме тому ми обрали цей день 1 грудня для публікації нашого Маніфесту. Ми живемо у великі й тривожні часи, коли світ стоїть на розвилці між захопливими можливостями розвитку та безпрецедентними загрозами існуванню. Й доля не лише нас, а всього світу значною мірою залежить від того, чи зможе Україна вижити, вистояти, перемогти. Майже дванадцять років війни, з них чотири роки повномасштабної посилюють втому, вигорання та зневіру в українському суспільстві. Проте ми стверджуємо, що перемога можлива й досяжна. Важливо визначити її, показати шлях і дати обґрунтовану надію. Наше уявлення про перемогу має бути чітким, реалістичним, зрозумілим, незалежним від поточних подій та породжених ними психологічних гойдалок. Передусім ми хочемо ствердити, що наша перемога можлива. Росії не вдалося й не вдасться здобути перемогу над Україною. Незважаючи на чисельну та ресурсну перевагу, Москві за майже чотири роки повномасштабної війни не вдалося досягти жодних стратегічних цілей. Ми розуміємо, що шлях до нашої перемоги може бути складним і довгим. Перемога – не одномоментна подія, а динамічний багатоетапний процес. Справді важко говорити про перемогу, коли ворог здійснює безпрецедентний та часом успішний тиск на фронті та в тилу. Нехтуючи шаленими втратами, він вигризає кілометри нашої території, пролізає крізь наші позиції, щоденно вбиває людей в містах та селах ракетами та дронами, руйнує інфраструктуру. Загальновідомим є брак людей в підрозділах, а герої, які служать в зонах ведення активних бойових дій, щохвилини ризикують життям. Водночас, незважаючи на це, здебільшого плани ворога постійно зриваються і його мрії про знищення України залишаються нездійсненними. Ситуацію ускладнює те, що ця війна вже стала частиною більшої глобальної кризи, на фоні створеної коаліції диктатур, суперечливої політики США, кризи демократій, міжнародного права та світового порядку в цілому. В ході цього протистояння Росія націлилась на руйнацію європейської архітектури безпеки, дискредитацію ключових її інституцій, насамперед НАТО. Це знаходить підтримку в інших диктатур, що дозволяє Росії попри санкційний тиск поки уникати виснаження ресурсів. Не забуваючи про виклики сьогодення, важливо розуміти контури мети. Для досягнення нашої перемоги ми маємо усвідомити її сутність та шлях до неї. Історично всі перемоги у затяжних війнах планувалися саме під час найважчих періодів спротиву. Від самого початку, Україна прагне досягти абсолютної перемоги на всіх напрямках, включаючи припинення бойових дій, виведення окупаційних військ РФ та повне відновлення територіальної цілісності країни у кордонах 1991 року. Повноцінна перемога також включає повернення всіх викрадених дітей, полонених та депортованих осіб, засудження режиму РФ у міжнародному суді із притягненням його ключових осіб до відповідальності за скоєні злочини, а також відшкодування збитків. Україна має отримати гарантії безпеки та членство в Європейському союзі й НАТО без будь-яких обмежень. Це є перемога-максимум. Ми не маємо права від неї відмовитись, адже за нею стоять долі мільйонів людей. Звичайно, ми мріємо про повний й остаточний розгром ворога та зникнення його з мапи світу. Такі мрії мають під собою історичне підґрунтя: імперії не вічні. Але будьмо реалістами: це може бути довга перспектива. Тому нам потрібно визначити найближчу точку, яка позначить початок цього шляху. Точку, яку можна вважати переконливим початком перемоги. Назвімо її перемогою-мінімум. Це не вдасться зробити одним реченням – наша перемога має три виміри: 1. Військовий вимір перемоги: стратегічна нейтралізація ворога 2. Політичний вимір перемоги: збереження суверенітету 3. Людський вимір перемоги: успішна Україна Лише усі три виміри разом означають перемогу. Перший вимір спрямований на протидію військовій навалі ворога. Другий забезпечує виживання країни в довгостроковій перспективі. Третій робить неможливим успіх ворога у майбутньому, навіть якщо він готовий платити надвисоку ціну. Розглянемо коротко всі три виміри. 2 Військовий вимір перемоги: стратегічна нейтралізація ворога Військовий вимір перемоги: стратегічна нейтралізація ворога Росія не демонструє жодного наміру зупиняти загарбницьку війну, Вона продовжує мобілізовувати ресурси та зовнішню підтримку інших авторитарних режимів. Війна стала структурною основою російського режиму, запорукою його виживання. Багато хто помилково вважає, що переговори покладуть край війні. Це могло би бути так, якби ця війна велася за території. Це не так. Росія має власні величезні території, занедбані й нерозвинені, а окуповані українські території вона систематично спустошує, знищуючи їхній економічний та людський потенціал. Насправді, ставки набагато вищі: стратегічна ціль Кремля – стерти Україну з політичної карти світу, як крок до відновлення великодержавного імперського статусу Росії та глобальної поразки Заходу. Це означає, що самого виживання української держави замало. Україні потрібна стратегія перемоги і розвитку в умовах постійного військового тиску. Нині триває війна на виснаження. В цій війні Україні вдалося завдяки активній обороні з застосуванням новітніх технологій зірвати російські плани та завадити Москві досягти стратегічних проривів попри чисельну та ресурсну перевагу. Проте тривала війна на виснаження веде до повільного вичерпання людського й економічного потенціалу України. Нині потрібна ширша й активніша концепція — стратегічна нейтралізація ворога. Стратегічна нейтралізація не має на меті примусити Москву до переговорів або виснажити її через максимальні втрати. Натомість вона прагне через точкові удари паралізувати спроможність росіян досягти будь-якого значущого успіху у здійсненні своїх воєнних і політичних цілей. Україна вже демонструє чимало прикладів стратегічної нейтралізації. Українські удари змусили російський флот відступити від західної частини Чорного моря, що дозволило відновити зерновий коридор. Україна блокує й не допускає російську пілотовану авіацію в наш повітряний простір, водночас періодично завдаючи ударів по російських авіабазах. На суші застосування роботизованих та безпілотних систем, високоточних засобів артилерії, ракетних систем створило "зони смерті", де щоденно завдаються відчутні втрати агресору та уповільнюється його просування вглиб України. Українські кібервійська щоденно зривають російські кібероперації. Інформаційні операції Москви не змогли підірвати ані внутрішню стійкість, ані західну підтримку. Це є часткові перемоги. Важливо, щоб вони злилися в одне ціле – щоб зробити російську агресію марною, а воєнні плани Кремля нездійсненними і, зрештою, саморуйнівними. Але для цього Україна має стояти на крок попереду в критичних спроможностях та технологіях, попри постійний тиск та адаптацію ворога. Вирішальним фактором успіху буде здатність України виграти гонку військово-технологічних інновацій та масштабування нових систем. Україна мусить володіти в цій гонці стратегічною ініціативою, щоб саме Росія, а не Україна, була змушена реагувати й оборонятися. Таким чином, шлях до перемоги лежить не лише через сценарії повного розгрому Росії на полі бою або мирних переговорів, а через створення стійкої, безпечної, демократичної та успішної держави навіть в умовах постійної загрози. Це також вимагає перебудувати відносини з союзниками, забезпечивши їхню підтримку не до гіпотетичного миру, а протягом тривалого часу. 3 Політичний вимір перемоги: збереження суверенітету Потрібно ще раз наголосити, що справжньою стратегічною метою Росії є ліквідація української державності та ідентичності, недопущення повернення України до європейського цивілізаційного простору. Адже без України, найбільшої й найважливішої колишньої колонії, імперія не може повернути собі великодержавний статус і вплив. Саме тому об'єктом російської агресії є ідентичність українського населення, яка підривається шляхом знищення культурних об'єктів, масового викрадення дітей із примусовою зміною їхньої ідентичності, позбавлення нас своєї історії та присвоювання наших культурних досягнень. Усі ці дії кваліфікуються як геноцид. Ми, українці, понад усе хочемо миру та рішуче підтримуємо зусилля мирного процесу. Але, як ми бачимо, Росія не погоджується на будь-які пропозиції, що призвели б до сталого миру та збереження нашої безпеки й суверенітету. Тиск великих держав може примусити Україну обмежити свій суверенітет, наприклад, забороняючи Україні приєднуватися до економічних, політичних чи військових союзів. Але категорично неприпустимими червоними лініями є поступки, які ведуть до подальшої втрати суверенітету: обмеження Сил оборони по чисельності, озброєнню тощо, а також повернення до України російських політичних, культурних, релігійних та медійних організацій, що означатиме продовження війни іншими засобами. Також не може бути предметом торгу приєднання України до Європейського Союзу. Адже саме повернення до європейської цивілізації шляхом набуття членства в ЄС та остаточний вихід з "русского міра" є сенсом головних подій в Україні останніх десятиліть. Приєднання України до ЄС вирішує стратегічне питання безпеки та добробуту нас і наших дітей та онуків. Україна посилить європейську родину як надійний учасник нової європейської архітектури безпеки, єдиний носій практичних знань щодо протистояння сучасним формам агресій та загроз. 4 Людський вимір перемоги: успішна Україна, добробут і щастя українців Шлях до глобальної субʼєктності і безпеки — це також і побудова заснованої на верховенстві права країни можливостей з ефективною системою державного управління. Україна має стати країною можливостей, вартою того, щоб тут жити, щоб до неї повертатися, щоб у неї інвестувати, тут народжувати дітей; привабливим місцем творення, інновацій, розвитку, підприємництва; з глобальною суб'єктністю, розвиненим людським капіталом, підприємницькою й інновативною культурою. Щоб це сталося, зміни в країні фокусуються на верховенстві права, економічній свободі, розвитку освіти й культури та людиноцентричності в усіх сферах життя. В такій Україні держава є людиноцентричною — сервісною, з інклюзивними політичними й громадськими інституціями, державою, "увласненою" суспільством. Людиноцентрична держава ставить пріоритетом права людини, турбується про тих, хто не може потурбуватися про себе, й гарантує можливості та створює умови для кожного. В такій Україні громадяни є відповідальними за власний розвиток, добробут, освіту та здоров'я родини. В країні розвинуте субʼєктне горизонтальне громадянське суспільство, цінними є людяність і самоактивація, а громадяни рівні перед законом. Людиноцентричність втілюється в добробут та щастя кожної людини й родини. У воєнній сфері людиноцентричність означає побудову армії, яка намагається максимально зберегти життя воїнів. У такій армії вони можуть максимально розкрити свій потенціал, мати належний рівень захисту, а члени їхніх родин захищені й забезпечені. В Україні громадяни не уникають виконання воєнного обовʼязку; в умовах війни працює принцип суспільної солідарності – де кожен і кожна несе воєнний тягар відповідно до своїх можливостей. У культурній сфері людиноцентричність означає у першу чергу визнання стратегічної важливості культури як царини, де формується ідентичність, творяться нові, проривні сенси, збільшується присутність та суб'єктність України у світі. Це країна, в якій справедливість — це суспільне благо. Це країна, в якій нульова толерантність до корупції втілюється у щоденних діях кожної людини. Це країна сильного місцевого самоврядування, в якій кожна громада й кожний регіон є цінним і самодостатнім, проте тільки разом ми утворюємо гармонійну цілісну державу. Це країна з експортоорієнтованою, вільною й інвестиційно привабливою економікою та рівними й прозорими "правилами гри". Країна великих амбітних проєктів, значущих для всього світу, у різних галузях, від аграрного комплексу та біотехнологій до дроно- та ракетобудування, від логістики до штучного інтелекту, віртуальних активів та інших перспективних інноваційних сфер. Водночас в Україні вільно почувається малий бізнес, і кожна людина має можливості стати економічно самозарадною. Українська стійкість, підприємливість, гнучкість й адаптивність — значна конкурентна перевага в новому світі. Сміливість в ідеях і масштабуванні, винахідливість, вибудовування горизонтальних звʼязків — те, що ми вже вміємо, — стає затребуваним у глобальній економіці, бізнесі, політиці, побудові спільнот. За таких обставин Україна перестає бути проблемою й стає частиною рішення. І саме це дає нам підстави нарешті перестати наздоганяти й почати формувати нову реальність. 5 Все описане вище є досяжним. В цьому переконують приклади десятків інших країн на різних континентах, які вже пройшли цей шлях, як-от Нідерланди та Англія у 16-17 століттях, США та Франція у 18-19 століттях, Німеччина, Італія, Ізраїль та Польща у 20 столітті. Три риси є спільними для них усіх: перехід тривав кілька десятиліть, політичні еліти мали волю міняти долю країни, і майже завжди це ставалося у добу війн та революцій. Україна за роки незалежності пройшла складний і довгий шлях від колишньої імперської колонії до держави, яка вистояла в умовах надзвичайних криз і війни та зробила чимало реформ, що виводять її з "русского міра". Попри останні спроби Москви повернути Україну в свої обійми та власні хиби на кшталт корупції, що загрожують поверненням у минуле, – ми віримо, що Україна має сили на ривок у майбутнє. Успіх не гарантовано. Адже майбутнє не визначене наперед. Історію творять люди, ми з вами. І ми віримо, що Україна виживе, вистоїть і переможе. Остаточний вихід з "русского міра" і повернення до західної цивілізації буде історичною перемогою не лише для України, а й для самого Заходу, а врешті й для всього світу. Світу, де на одного агресивного хижака стане менше, а на одну велику й вільну державу стане більше. Світу, де буде більше безпеки, свободи й добробуту. Як писали батьки-засновники українського руху Кирило-Мефодіївські братчики: Україна була каменем, який відкинули будівничі, – а може стати наріжним каменем нового світу. Співавтори та співавторки: Михайло Винницький, викладач Києво-Могилянської Академії Вікторія Войціцька, народна депутатка Верховної Ради України 2014-2019, членкиня правління аналітичного центру "We Build Ukraine" Ярослав Грицак, професор історії Українського католицького університету Андрій Длігач, д.е.н., професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, голова Ради Коаліції бізнес-спільнот за модернізацію України, співзасновник Kyiv Foresight Foundation Андрій Загороднюк, Голова правління Центру оборонних стратегій Лана Зеркаль, Надзвичайний і повноважний посол, член Координаційної ради Ukraine Facility Platform Павло Казарін, журналіст, публіцист, сержант ЗСУ Ігор Коліушко, голова правління Центру політико-правових реформ Наталія Кривда, професорка Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Голова Наглядової ради Українського культурного фонду Олександра Матвійчук, голова Центру громадянських свобод Олеся Островська-Люта, генеральна директорка Національного культурно-мистецького та музейного комплексу "Мистецький арсенал" Валерій Пекар, викладач Києво-Могилянської бізнес-школи та бізнес-школи Українського католицького університету Олександр Стародубцев, засновник Прозорро Олена Сотник, голова ГО "ГрандСтретеджіUA", народна депутатка Верховної Ради України 2015-2019 Олександр Сушко, виконавчий директор Міжнародного фонду "Відродження" Світлана Хилюк, деканка факультету права Українського католицького університету Ярослав Юрчишин, народний депутат України, голова комітету Верховної ради України з питань свободи слова Підтримали: Марія Берлінська, керівниця Центру підтримки аеророзвідки та проекту з розвитку військових технологій Victory Drones Володимир В'ятрович, історик, народний депутат України Мирослав Гай, ветеран російсько-української війни Олексій Гарань, професор Києво-Могилянської академії, науковий радник Фонду "Демократичні ініціативи" ім. І. Кучеріва Михайло Гончар, президент Центру глобалістики "Стратегія ХХІ", головний редактор часопису "Чорноморська безпека" Роман Грищук, народний депутат України Юрій Гудименко, голова Громадської антикорупційної ради при Міністерстві оборони України Володимир Єрмоленко, філософ, президент Українського ПЕН Сергій Жадан, письменник, військовослужбовець Йосиф Зісельс, Ініціативна група "Першого грудня", головуючий Віктор Кевлюк, полковник запасу, експерт Центру оборонних стратегій Всеволод Кожемяко, доброволець Мирослав Маринович, радник ректора УКУ та колишній політвʼязень ГУЛАГу Юлія Марушевська, співзасновниця ГО Frontline Reforms Севгіль Мусаєва, головна редакторка "Української Правди" Леся Огризко, директорка Sahaidachnyi Security Center Юлія Паєвська (Тайра), військовослужбовиця, поетка, психолог Сергій Притула, засновник благодійного фонду Сергій Стерненко, громадський діяч, волонтер Тарас Стецьків, депутат українського парламенту пʼяти скликань, голова ГО "Зарваницька громадська ініціатива" Аліна Фролова, заступник голови правління Центру оборонних стратегій, засновник Invictus Games в Україні Олександр Хара, дипломат, директор Центру оборонних стратегій Ярина Ясиневич, громадська діячка, членкиня Ради Коаліції Реанімаційний пакет реформ, керівниця програм Центру досліджень визвольного руху Ярослав Яцків, академік НАН України Едуард Чізмар, Засновник та голова ZORAX Foundation (ГО ЗОРАКС) Долучити свій підпис на підтримку Маніфесту: https://forms.gle/ViGixCTuMY9P8FQR6 Джерело: Українська Правда